Моє прізвище Плашевска Зоф’я. Я народилася 1935 року в підкраківському селі, невеличкому селі, Ґнатовіце (Gnatowice). Жила з батьками. Наша родина була двопоколіннєва, оскільки разом мешкали дідусь і бабуся зі сторони батька, мої батьки, я і ще молодший брат батька.

 

Якими є твої найдавніші спогади?

 

Пам’ятаю спогади з перших років мого дитинства від третього-четвертого року життя, певні події. Батьки вели невелике господарство, 2,5 гектари. Це були надто складні умови для утримання сім’ї. Моя мама була кравчинею і шила для мешканців Ґнатовіц та сусідніх сіл, і в такий спосіб умови життя були кращими. Мною насамперед опікувалася бабуся. Бабуся дуже багато мені розповідала про те, яким є життя у місті, оскільки дідусь і бабуся до переселення у Ґнатовіце мешкали в Сілезії (Śląsk). Там дідусь працював на металургійному заводі. Оскільки трапився нещасний випадок і він не міг більше працювати, вони повернулися в село, збудували собі хатину і тут жили. 

 

Чи пам’ятаєш день, коли розпочалася Друга світова війна?

 

Усе було відносно спокійно. Одного дня якась дивна атмосфера запанувала серед дорослих: нерви, зібрання сусідів, різноманітні розповіді. І тоді я запитала в бабусі, що відбувається, чому люди збираються. Бабуся мені сказала, що напевно буде війна. І, очевидно, через кілька днів ми побачили літаки в небі, дуже тяжкі, які летіли в східному напрямку зі сторони Кракова, а наступного дня проїжджою частиною дороги, що вела через наше село в напрямку малого містечка Прошовиці (Proszowice), марширувала ціла німецька армія. Їхали танки, за танками їхали машини, які перевозили дуже велику кількість солдатів, що тримали в руках гвинтівки. Це тривало близько години; увесь час ми спостерігали за цим, оскільки відстань між дорогою і нашим будинком була невеликою, тож можна було навіть побачити обличчя солдатів. Пізніше на потужних мотоциклах проїжджала ще одна армія. Це був один день такої переправи, усі були тоді дуже знервовані, хвилювалися за те, що вже прийшли німці, що почалася війна. Усі знали, що від цього моменту зміниться життя. Жінки плакали, чоловіки були знервовані через те, що буде відбуватися. Було кілька спокійних днів, а пізніше сільський староста порозвішував плакати, які йому принесли німці. Це були постанови, що містили розпорядження щодо всіх мешканців навколишніх сіл. Пам’ятаю також розмови між дорослими, коли говорили, що будуть запроваджені нові порядки, що кожен повинен це виконувати, бо відомо було, що будуть покарання. Зрештою, люди, напевно, відчували, що німці вбиватимуть поляків. 

 

Яким було життя після приходу німців?

 

Попри те, що я була тоді чотирирічною дитиною, але деякі факти застрягли в моїй пам’яті, бо я дуже це пережила. Спостерігала за поведінкою дорослих, нервовою атмосферою, плачем жінок. Саме ці події застрягли в моїй пам’яті на роки. Однією з таких подій були оголошення про те, які зобов’язання вони покладають на мешканців та які будуть покарання за невиконання зобов’язань. Був то обов’язок так званого контингенту, що означає віддавання німцям частини зерна, врожаю, худоби. Їх не цікавило, чи залишиться щось для життя тих мешканців. Неодноразово бувало так, що треба було віддати останню корову. У тому селі була така сім’я, в якій було шестеро малих дітей, невелике бідне господарство. Незважаючи на це все, вони були вимушені віддати корову, через що діти залишилися без молока. Ситуація стала ще гіршою в наступні роки, коли на прошовицьких землях почали діяти партизани.  

 

Чи ти пам’ятаєш якісь ситуації, коли німці вторглися в твоє село і карали мешканців?

 

Я прекрасно пам’ятаю одну з таких ситуацій, коли рано вранці німці приїхали до села. Неподалік будинку батьків був сільський староста, і вони під’їхали до нього, залишили свою машину; і кілька німців зі сільським старостою йшли в напрямку нашого будинку. Вдома запанувала паніка, бо в такій господарській садибі, у так званій клуні, де після збору врожаю зберігалося зерно і знаходився корм для коней та худоби, сіно та фуражна конюшина, там власне спало 15 молодих партизанів. Мій тато не був партизаном, але допомагав у інший спосіб. Коли батько почув німців, які надходили, швидко повідомив партизанів. Вони вийшли з іншого боку будинку, але в клуні залишилися ковдри і пальта, якими вони прикривалися. Моя бабуся з мамою швидко побігли туди, щоб це заховати, але німці були дуже близько, тому вони дуже перенервувалися. Батько був дуже схвильований, не міг вийти, ані відреагувати, бо спостерігав за тим, куди ті німці йдуть. На щастя, їм вдалося все заховати, але як повернулися, були дуже розхитані морально. Навіть я бачила, що відбувалося щось погане, попри те, що була малою. Виявилося, що вони пішли далі до одного з будинків в околиці, мешканці якого нібито допомагали партизанам. Забрали з дому двох старших людей, невістку того старшого чоловіка, малу дитину, що мала близько року, а також чоловіка молодої жінки. Але його посадили до автомобіля, що поїхав у невідомому напрямку. Натомість інших повели трохи до села, де був пагорб, біля якого текла річка, а поруч була невеличка галявина. Їх туди завели, а пізніше розстріляли. Ми вдома почули постріли, за хвилину після того знову почули постріли. Згодом з’ясувалося, що недалеко звідти розстріляли молодого чоловіка і його братову. Пізніше німці наказали сільському старості викопати яму і їх там поховати. До сьогоднішнього дня я чую страшний розпачливий плач і крик матері, в якої розстріляно доньку та внучку. Це було для мене настільки жахливо, що залишилося в голові попри те, що вже маю понад 85 років. Однак десь у моїй свідомості я постійно чую цей плач.  

 

Чи ти пам’ятаєш інші такі події?

 

Іншу подія, яку також пам’ятаю до сьогоднішнього дня, була тоді, коли захворів дідусь, і ми запросили священника, бо такий був тоді звичай у селі. Приїхав парох із парафії Конюша (Koniusza) і сказав, що щось не добре відбувається в околиці, бо хтось його поінформував, що прибуває дуже велика кількість німців в околиці сусіднього села Лишковіце (Łyszkowice). Священник сидів і говорив з батьками, коли ми почули постріли, цілу серію пострілів. Усі знервувалися, а священник запитав, чи може ще на трохи затриматися і почекати. Звісно, не знаю, скільки часу минуло, але було чути одиночні постріли. Не було відомо, що відбулося, але вже незабаром хтось прийшов із новиною, що в селі Лишковіце розстріляли дуже багато молодих людей. Тоді ми не знали, скільки осіб загинуло. Німці приїхали та оточили все село, і почалися арешти. Поруч села була територія з луками та пагорбом. Тим шляхом також йшла вузькоколійна залізниця від Коцмижува (Kocmyrzów) до Казимєжи Велької (Kazimierz Wielka) за містом Прошовиці, і cаме там, на тих луках, вони зібрали молодих людей. Там зібрали близько 40 осіб і почали розподіл. Розстріляли близько 28 молодих людей. Тоді німці не повідомили причини розстрілу, багато людей було заарештовано. Тих самих людей, яких заарештували в Ґнатовіцах, з тих будинків, де раніше розстріляли людей. Чоловіків тих розстріляних жінок вивезли до Мєхува (Miechów), де їх допитували та жорстоко з ними поводились, а згодом відпустили, однак лише тоді, коли в їхніх сім’ях загинули люди. Повертаючись до того, що трапилося в Лишковіце, німці наказали закопати тіла там, де людей розстріляли. Я не чула плачу людей, але уявляла собі це після того, як в моєму рідному селі почула плач людей, яких розстрілюють. Це була жахлива подія, люди були дуже знервовані і не знали, що відбувається. Пам’ятаю ще один випадок подібної події, не була її безпосереднім свідком, але чула про це з розмов батьків. Чула, що в Посондзі (Posądza) також вбили сім’ю за переховування євреїв. Ці євреї походили з Прошовиць, оскільки в довоєнний період у цій місцевості було досить багато євреїв. Вони займалися ремеслами і торгівлею, мешкали у Прошовицях. Одна з тих сімей переховувала євреїв, тому коли німці про це дізналися, то загинули і ті євреї, і та сім’я.

 

Я не згадала спочатку, що після закінчення початкової школи закінчила педагогічне училище у Кракові й отримала розподілення на роботу за професією вчителя. Я отримала в повіті мєховскім і працевлаштувалася у школі в Конюшій. І дотепер мешкаю в цій місцевості.