На жаль, раніше в нашій родині не цікавились історією сім’ї. Проєкт дав мені чудову нагоду змінити ситуацію. Я вирішила записати інтерв’ю з бабусею, адже ще змалечку пам’ятаю, як вона інколи розповідала про свого батька та його участь у війні. Крім того, у нас із бабусею дуже близькі та довірливі стосунки. Ми можемо годинами балакати, ділитися враженнями, наприклад, про прочитану книгу, та й просто розповідати про те, як минув день.
Інтерв’ю мало бути записане на відео. Проте бабуся відмовлялась, пояснюючи, що їй буде ніяково. Підготовка тривала доволі довго. Було складно сформулювати питання. Коли бабуся все ж таки погодилась, почалась не менш складна частина реалізації нашої історії: важко передати, як сильно вона хвилювалась. Коли увімкнули камеру, на її руках був песик. Вона його весь час пестила. Можливо, так намагалася себе заспокоїти, адже у неї ніколи не брали інтерв’ю та ще й перед обличчям – камера. Це все впливало на її емоційний стан. На диво, але все вдалося дуже добре!
Передивляючись те, що ми відзняли, бабуся не вірила, що в неї це вдалося. Вона плакала, на серці був сум, що ми вже не можемо бути поряд з тими, хто нам так потрібен, кого так сильно любимо. Водночас вона раділа, що пам’ять про них продовжує жити…
Її батько, мій прадідусь, був порядною людиною, дуже працьовитим, мав добре серце та завжди допомагав тим, хто до нього звертався. Усі справи він доводив до кінця. Був досить вимогливим як до себе, так і до інших. На війні він отримав поранення, внаслідок якого осліп на одне око і, частково, на друге. Незважаючи на це, він продовжував активно жити. Він багато працював фізично, мав хобі – столярство. Бабуся з самого дитинства знала, що її батько воював та отримав поранення. Це вплинуло на її життя: вона мала багато в чому допомагати мамі по господарству. Бабуся розповідала про те, що в них був великий сад, за яким потрібен був ретельний догляд: обрізати дерева, поливати, удобрювати, збирати врожай та багато іншого. Це все було на плечах бабусі та її матері.
Участь прадідуся у війні дуже сильно вплинула на всю нашу родину. Після повернення з війни всі наші родичі приділяли велику увагу прадідусю та намагались чимось допомогти, підтримували прабабусю, говорячи: «…головне – живим повернувся!». Поступово все ставало на свої місця і звичне життя продовжилося в нашій родині, яка пережила стільки потрясінь та суворих ударів долі, що й годі уявити, особливо нашому, сучасному, поколінню… Допомагала бабуся і прадідусю. Вона мала знайти на лінійці певну довжину, зазначену батьком, і позначити її червоним або синім олівцем на дереві для подальшої праці над виробом. Минуло багато років, а меблі, які виготовив прадідусь, дотепер у досить гарному стані. Стільці, шафа, комод, письмовий стіл – це те, що не дає забути про майстерність та золоті руки мого прадідуся. Я дуже пишаюся ним і хотіла би поспілкуватися, подякувати за його відвагу та мужність, за силу волі та жагу до перемоги. Водночас поспівчувати, що в такому ранньому віці він зустрівся зі смертю обличчям в обличчя, втратив товаришів та друзів. Але, на жаль… Життя занадто коротке. І про це варто пам’ятати!
Записування спогадів моєї бабусі мало дуже велике значення для мене. Це дало змогу детально дізнатися про своїх рідних та їхню долю, переосмислити історію родини та ще більше цінувати тих, хто поруч. Я рішуче налаштована на те, щоб записати усну історію і про інших моїх прабабусю і прадідуся, а також передавати це з покоління в покоління. І щоб кожен із нашої родини міг пишатися тим, що зробили їхні предки, цінували те, що вони мають. Бабуся була дуже рада, що історія нашої родини була почута, що нею поцікавились. Це все зблизило нас ще більше. Вона змогла поділитись тим, що роками носила в собі. Мені здається, їй навіть стало легше жити: чи то через те, що все розповіла, як воно було в її дитинстві, чи то через те, що родинна історія буде жити в пам’яті наступних поколінь. Так чи інакше – усе склалося чудово.
Хочеться дати невелику пораду: проводьте більше часу з рідними та близькими людьми. Якщо немає можливості, то просто зателефонуйте і запитайте: як їхні справи, чи потрібна допомога, як вони себе почувають. Це дуже важливо!
