Цей проєкт став дуже важливим етапом у моєму житті. Спочатку я довго думала, чи брати участь. Я не знала, як відбуватимуться онлайн-сесії та чи зможу порозумітися з учасниками, бо це був мій перший досвід знайомства з людьми через камеру. Але з першої онлайн-зустрічі я зрозуміла, що в багатьох учасників є спільна мета – дослідити та зрозуміти один із важких періодів історії, спробувати пропустити через призму себе та власної родини події Другої світової війни. Кожна зустріч для мене відкривала нові поняття та надихала на нові думки, бо, насправді, деякі речі для мене були дуже незрозумілі спочатку. Наприклад, наскільки відрізняється політика пам’яті в Німеччині, Україні та Польщі. Коли нам розповідали про «каміння спотикання», я цього не розуміла та відчувала негативні емоції. Я звикла бачити великі та масивні пам’ятники, яких дуже багато в Україні. І саме слова «пам’ятник» та «пам’ятне місце» асоціюю з великими спорудами, а не з маленьким камінням, на яке можна наступати. Завдяки діалогу між нами я усвідомила головний сенс цього та дізналася, що не тільки в Німеччині є «каміння спотикання», а й в Україні також вони є. Хоча в Україні це не популярно, бо мало людей знає, який сенс несе «каміння спотикання». Причина в тому, що ці «каміння спотикання» знаходиться в деяких містах України. Якщо брати наш регіон, то тут ніколи не було таких «місць пам’яті». Напевно, це й викликало у мене сум’яття, бо я ніколи не бачила такого.
Кожна зустріч для мене була особливою. Щоразу під час роботи в міжнаціональних групах ми налагоджували діалог та обговорювали важливі й дискусійні питання. Я хотіла поділитися своїми знаннями та думками не тільки про Другу світову війну у своїй країні, але й розповісти цікаві факти про Україну. Також я дізналася багато фактів про Німеччину та Польщу. Це дуже круто: незважаючи на відстань між нами, кожна зустріч відбувалася в дружній атмосфері. За цей час ми дуже зблизилися із багатьма учасниками та навіть після завершення програми продовжуємо зустрічатися онлайн і обговорювати різні теми, дізнаватися більше про кожну країну. Це важливо, бо руйнуються стереотипи, яких є так багато. А це стається тільки завдяки діалогу між людьми.
Головний мій страх до та під час проєкту полягав у збиранні усної історії про власну родину. Я не знала, як мав виглядати кінцевий результат, як записувати інтерв’ю, як складати запитання. Можна ще багато перелічити питань, які мене дуже хвилювали. Страхи зникли завдяки підтримці організаторів, які завжди допомагали в підготовці до інтерв’ю, підтримували протягом проєкту і давали дуже корисні та важливі поради. Це вселяло впевненість, що все вдасться. Я вважаю, що це дуже круто, коли людям не байдуже і вони можуть тобі допомогти та відповісти на різні запитання.
Для мене відкрилися нові двері в історії моєї родини. Я усвідомила, наскільки важливо зберігати пам’ять про людей, які були дуже близькими для тебе. Я пережила зовсім інші емоції, коли зрозуміла, що всі події Другої світової війни, про які ми звикли читати в книжках, насправді торкнулися моєї родини. Я відчула, наскільки ті страшні події близькі до мене, бо мої родичі на власні очі бачили та відчули той хаос і біль. Розумію, що наступні покоління повинні пам’ятати, що це не просто слова, написані в книжці, а реальні події, які принесли до кожної родини біль та випробування. Ми повинні пам’ятати, що живемо тому, що хтось поклав за це своє життя, і цей хтось може бути вашим дідусем, бабусею тощо. Остання зустріч, коли ми презентували власні родинні історії в міжнаціональних групах, для мене виявилася дуже складною, бо після цього в моїй голові було дуже багато запитань та думок. Коли я слухала історії інших учасників та розповідала власну, в мене виникло запитання: як взагалі у людей вистачало сил, щоби продовжити жити? Я не маю однозначної відповіді, для мене це радше загадка. У кожної людини були свої почуття та своя доля, і не можна казати, що якийсь певний чинник допоміг їм не зламатися. Незважаючи на країни та міста, де жили люди, кожна людина пережила жахливі події того часу. Можливо, серед хаосу та болю вони мали надію, що війна скоро закінчиться, батьки побачать своїх дітей або чоловік побачить свою кохану. Напевно, тільки надія допомогла не зламатися під жорстокою рукою війни.
