Завжди приємно зустрічати старих друзів, чи знайомих. У момент першого погляду, ти можеш, з неймовірною точністю, визначити щирість людини, посміхнутися і у відповідь дати зрозуміти, що ці почуття взаємні. Так відбулося і цього разу.
Кожна нова “проектна” хвиля це, перш за все, вибух емоцій. Декілька. Різні за потужністю, та однакові за дією. Вони вражають твоє серце і мозок, надають сил жити на повну і прагнути нових знань.
Усе побачене та почуте є безперечно темою для дискусій та рефлексій. Час та місце для цього були вдало підібрані і забезпечені організаторами та командою волонтерів молодіжного центру, де ми зупинялися. Ці люди були джерелом інформації та підтримкою у потрібні моменти. Щиро Вам за це вдячний. Пам’ятайте, настрій ви собі створюєте самотужки. Тому не дозволяйте маленьким інцидентам збити вас з ніг!
Наша програма була різноманітною: походи в єврейський центр, майстеркласи та багато іншого. Безперечно, найбільше емоцій викликало одне моторошне місце.
Пізній вечір. На вулиці відчутна гнітюча прохолода. Туман закутує будинки, котрих ти, здається, міг би рукою доторкнутися. Так нас зустрів Освенцим. Місто тисяч живих і мільйонів мертвих.
Те, що, на перший погляд, може здатися колишнім концтабором, зараз є, для більшості, лиш туристичною міткою, місцем для небанальної фотокомпозиції. Ми звикли до нашої, роками викоханої, споживацько – туристичної культури, а тому, зовсім не звертаємо уваги на свої дії. Ми прагнемо показати світу правду, а все, що показуємо, – це фотографії в інстаграмі.
Ми знаємо, що тоді люди виконували накази, у них відбирали не тільки речі, а й права. Залишали їх без паспортів та облич, татуювали не для фешн – луків, а для простоти у “використанні”. Та з якоїсь причини, людей зараз хвилює тільки порушення авторського права та пошук вигідного місця для нової унікальної фотографії.
Варто зауважити, що все, що ми бачили на гігантській території, було неймовірним порядком. Порядок понад усе. Правду кажучи, цей аспект, особисто у мене, викликає захоплення. Не скажу, що воно осяяне позитивом, проте, як інженера, мене зачіпає це по-своєму. Десятки бараків стоять у полі наче кораблі в морському бої. Все продумано і виміряно до дрібниць, без зайвих рухів та матеріалів, проте з зайвими смертями.
Дивно і зараз, через 70 років, знаходити в землі, після дощу, виделки та ложки, які належали звичайним людям. З різними долями і думками, різним зростом і різною вагою. Просто різних і по-своєму унікальних. Шкода, що своє повноцінне життя прожили столові прибори, а не замордовані тут люди.
Я притримуюсь думки, що не зважаючи на ідеї закриття таких місць для туристів, вони потрібні. Люди мають побачити на власні очі та усвідомити, що може накоїти людина, що можна зайти занадто далеко, перетнути всі межі людяності і знецінити людське життя, лиш притримуючись ідеї.
Це вже відбулось. І може відбутися знову. Це найважливіше, що ми маємо пам’ятати.
