Я планував записати інтерв’ю зі своїм дідусем. Він має, що розповісти, адже його дитинство випало на воєнні та повоєнні роки. До того ж, у моїх родичів по лінії батька багата історія.
Прапрадід був розкуркулений, бо використовував найману робочу силу та займався лихварством (позичав гроші під відсоток). Його син, мій прадід (буду називати його «П.» за першою буквою імені), був військовим, брав участь у Радянсько-Фінській війні. У той час, як перший не зміг пробачити радянській владі втрату соціального статусу, останній був затятим комуністом, пішов до армії добровольцем, і до кінця свого життя впевнено захищав дії сталінської адміністрації. «Так треба було зробити, інакше країни б не було…», – ось що, за словами діда, казав напідпитку мій прадід П.
П. народився у 1914 р. у м. Бійськ. Закінчивши 10 класів, він пішов працювати на завод. Одружився П. у 1937 р., того ж року в нього народився перший син. Другий син, мій дід, народився в 1939 р. Під час Фінської війни він пішов до армії, де й залишився, пройшовши офіцерську підготовку. На військовій службі П. перебував до 1954 року. Професія військового була пов’язана з постійними ротаціями, через що родина мого діда постійно переїздила. За 10 років навчання діду довелося змінити аж 9 шкіл. Вони жили й у Середній Азії, і в Прибалтиці, і в Росії, Україні та Молдові.
Про війну прадід, за словами діда, розповідати не любив. Одного разу розповів йому про своє враження від першого пострілу, який точно влучив у неприятеля. За словами дідуся, обличчя П., зазвичай позбавлене яскраво виражених емоцій, перетворилося на обличчя переляканої дитини. «Не повинна людина людину вбивати», – казав П. моєму дідусю та його брату. П. пішов на фронт Другої світової війни, вже маючи двох синів, а після війни в нього народилася донька. Йому було, що захищати. До Берліну П. дійти не зміг. При форсуванні Вісли (1945 р.) в його окоп потрапив фугасний снаряд. З 15 осіб вижило лише двоє. П. отримав тяжкі опіки, у тому числі й обличчя. «Пам’ятаю – казав дід – йому було болісно голитися. Однак із часом обличчя зажило, й років через 10 цей біль зник, а опіків стало майже не помітно».
Чому ж у мене відсутнє повноцінне інтерв’ю з дідусем, і, найважливіше, чому в тексті немає ні його імені, ні імені його батька чи батька його батька? Бо дідусь, погодившись спочатку на запис інтерв’ю та публікацію його матеріалів, за день до цього запису відмовився. Навчання, плідна підготовка, складання питань, залучення знайомих з метою запису інтерв’ю та перекладу його матеріалів на англійську мову… Урешті-решт, час та докладені зусилля виразилися в розчаруванні, але тільки спочатку.
Дідусь аргументував свою відмову. Йому не хотілося виносити історію родини за межі родини, і, попри всі мої вмовляння, його позиція з цього приводу не змінилася. Ще один аргумент з його боку (до речі, цей аргумент передував першому у його промові й був поставлений значно міцніше) – розходження власної думки дідуся про довоєнні та повоєнні події (і участі в цих подіях окремих людей) з думкою, що наразі лунає в українському інфопросторі. Насамперед, це стосується нівелювання ролі ідеології в перемозі над фашизмом. Він казав: «Війну виграли комуністи, мій батько був комуністом. Я не хочу, щоб цю думку перекручували та висміювали. Це ж, Серьож, хто як зрозуміє. Я не хочу, щоб зрозуміли неправильно…».
Відмова дідуся пролунала, як я вже зазначав, за день до запланованого запису інтерв’ю. Під час мого дзвінка до дідуся, щоб остаточно погодити час зустрічі. Після відмови, не буду лукавити, мені стало дуже образливо… Звісно, йому я нічого про це не сказав, ще хвилин 10 намагався переконати в тому, що окрім учасників проєкту (близько 30 осіб) цього матеріалу ніхто не побачить, ці учасники ж не будуть критикувати жодної позиції, бо головна мета всього дійства – дослідження, а не оціночне судження. Все було марно. Коли телефонна розмова завершилась, мене, м’яко кажучи, прорвало: «Невже не можна було попередити відразу… Або хоча б за два тижні…!», – ось що крутилося в моїй голові перші 10 хвилин після розмови з дідом.
Я розумів, що знайти нового респондента буде дуже важко, особливо через те, що на мене звалилася купа роботи. Спробував знайти нову «живу книгу» й навіть домовився з двоюрідною тіткою, батько якої також воював, однак… COVID-19! Наразі вона сидить на ізоляції з легкою формою вірусу (скоріше б завершився цей рік суцільних невдач).
Повертаючись до історії з дідусем, варто сказати, що образа тримала мене приблизно день. Охолонувши, я спробував відрефлексувати ситуацію, що склалася. Це виявилося дуже корисним, бо я побачив ситуацію втраченого часу і зусиль з дещо іншої сторони. Щоб скласти питання для інтерв’ю, необхідно було провести низку попередніх розмов із дідусем, що я і зробив. Упродовж 3 тижнів раз на 2-3 дні я йому дзвонив та випитував окремі відомості, щоб на їх основі підготувати пул запитань. Очевидно, розмови відбувалися не лише про родинну історію, а й на інші теми. До цього ми з дідусем доволі не часто влаштовували вечірні телефонні розмови (хоча влітку, коли він у нас буває майже щодня, говоримо ми багато й ґрунтовно). Тепер же мінімум раз на 3-4 дні я обов’язково телефоную йому, й ми розмовляємо на різні теми. Благо, мій дідусь – ерудована людина, і він має, що розказати.
Рефлексія допомогла проаналізувати ще один цікавий момент. Під час телефонної розмови за день до інтерв’ю, що так і не було записано, я слухав саме те, що казав мій дід. Лише трохи згодом я згадав, як саме він це казав. Якщо зазвичай його промова є впевненою навіть тоді, коли він чогось не знає або не правий, вона продовжує залишатися саме такою. Тут же його голос здавався… сповненим самозвинувачення. Хтось може запитати: «Ну й що? Він підвів онука, не виконав обіцянку. Як ще він має звучати?». Можливо, людина, що так подумала, була би правою щодо якогось іншого чоловіка, але тільки не щодо мого діда. Його непохитність (я би сказав, упертість), впевненість у своїй правоті зазвичай сягає небачених масштабів. Впевненість у правильності власних дій завжди виражалася й у його голосі. І тут я чую у цьому голосі нотки провини…
Після цього, ще раз прокрутивши в голові розмову з дідом, я остаточно впевнився: у нього є причини не розповідати про ті часи публічно, і ці причини я повинен поважати. Мені ж уся ця історія подарувала, окрім нових контактів та корисних знань, набутих під час тренінгів, години й години спілкування з дідусем. Усе, про що я писав на початку, мені вдалося поглинути саме під час наших телефонних бесід.
Чи розчарований я витраченим намарно часом? Так, це все ще мене не відпускає. Чи хотів би я повернути витрачений на розмови з дідусем час? Ні! Хочу сказати проєкту спасибі за привід для неймовірно цікавого спілкування з близьким членом сім’ї. Дивовижно, але за три години до написання цього тексту я вчергове спілкувався з дідом по телефону.
