Казіс Романас Валіс

Представся, будь ласка.

Казіс Романас Валіс. Два імені.

Як вийшло, що ти маєш два імені?

Раніше існувала така традиція, вона ще й зараз існує. Спочатку мене охрестили на ім’я Ромас [Ромас – це коротка форма імені Романас – Р. Б.]. Але тоді священик сказав, що нема жодного Святого на ім’я Ромас. Тоді додали ім’я мого батька Казимира, тому що Казимир – це ім’я Святого [Казіс – це коротка форма імені Казимир – Р. Б.]. Через це два імені. У багатьох людей по два імені. Особливо в тих, хто до війни народився. Навіть зараз, коли оце хрестять…

Ти сказав, що не знав свого батька, але його звали Казіс, так?

Так, це через війну, людей виселяли. Моя мати, Броне, названа так на честі свого батька Броніуса, народилася 2 квітня 1920 року. Мен розповідали, що вона була найкрасивіша з усіх, але й дуже відчайдушна, вона любила танцювати. Її двоюрідна сестра казала, що в неї є мамине фото, але я тоді до неї не з’їздив. Потім, коли ми з Юрґісом [дядько мого дідуся – Р. Б.] поїхали туди, то вона вже померла.

Моя мати мене любила. Коли я народився, війна вже почалася. Я народився близ села Калнуяй, у серпні 1944 року це якраз було посередині фронтової лінії. Радянські війська були на пагорбі в Калнуяї, а німці були далі десь кілометрів зо десять за нами. Ми знаходилися на цих чотирьох кілометрах між ними. Цивільних тоді евакуйовано було, щоб вони не загинули. Їх тоді евакуювали до села Буткайчіай Юрбарзького району. Коли моя мати там загинула, мені було два роки і три місяці. Вони сиділа, я лежав поряд. Під час обстрілу біля неї приземлилася граната, як і зараз трапляється, що цивільні гинуть від цього. Вона після цього не одразу померла, німці відвезли її до шпиталю, але вона не вижила. Спочатку її поховали в Буткайчіаї, де вона померла, а зараз її поховано в містечку Ґіркалніс. Перед смертю вона ще була притомна й питала про мене.

Моя бабуся Казиміра, яка народилася в 1870 чи 1871 році, ростила мене сім років, допоки 1949 року померла. Вона не була дуже старою, але труднощі, які принесла війна, вкоротили їй віку. До того ж, вона виростила дев’ятьох дітей. Ми завжди спали в одному ліжку. В останню ніч я хотів до неї піти, але мені сказали: «Не йди, бабусі дуже погано». І мене поклали окремо від неї. Вона мене дуже любила, і я її теж дуже любив. Я досі її згадую її.

А що з дідусем?

Мій дідусь Леонас помер 1939 року. Він був на 20 років старший за мою бабусю. Він піднімав Литву, чи то він, чи то його батько – але я думаю, що він – належав до Добровольців [перші солдати знову проголошеної 16 лютого 1918 року Литовської держави – Р. Б.], отримав за це земельний наділ, десь гектарів вісім, це додатково до тієї землі, що в нього вже й так була. Сумарно він мав 18 гектарів землі і два гектари лісу. 16 гектарів знаходилися в селі Венґерскай (4 км від села Калнуяй), а ще два гектари – за шість кілометрів від Калнуяя в інший бік, і ще в селі Андрушайчяй теж мав землю, це туди я потрапив після смерті бабусі, до маминої сестри Казиміри, яка народилася 1913 року і яка мене виростила. Я завжди називав її мамою. Вона мені ніколи лиха не робила, а любила мене, як рідну дитину. У неї був син, Алґіс. Вона любила нас однаково. Я сердивя, коли жінки в селі називали мене сиротою. Вона померла 2010 року у Вільнюсі.

Якби моя мама не загинула, вони б із батьком, мабуть, жили разом, але після її смерті він одружився вдруге.

Він жив у твоєму селі?

Ні, він жив трохи поодаль, десь у 20 кілометрах. Він був другом маминого брата. Вони через війну разом втекли, а потім повернулися.

Єдиний раз, коли я його бачив, то було, коли він прийшов до своєї двоюрідної сестри. Було якесь свято, багато гостей, ми теж там були. Я пам’ятаю, він був лисий, хотів мене спіймати, але мені було років дев’ять, мабуть, то я від нього втік – побоявся. Повоєнні роки були дуже важкими, то він іноді допомагав, приносив картоплю. Мати [тітка мого дідуся, яка його виростила – Р. Б.] завжди туди ходила, щоб її забрати. Або, може, він когось до на посилав. Йому краще жилося, то він і допомагав картоплею чи то сіном ще. У нас не було чим годувати корів, то він давав сіно чи зерно, щоб пекти хліб. Життя було для всіх важким. Після війни 20 років іще були дуже важкі часи. Хто народжувався в селі, мав у селі працювати.

Куди вони втекли під час війни?

В Німеччину, до селян.

Примусово чи добровільно?

Вони добровільно залягли на дно, час він часу ми їх бачили.

Тобто вони тікали від німців?

І від німців, і від радянських солдатів, щоб не потрапити до армії. У ті часи люди ховалися, хто як міг. Чоловіків відправляли на роботи, то вони ліпше йшли туди добровольцями і працювали в селян у Німеччині. Там було краще, особливо в порівнянні до того, як працювали ті, кого, як моїх двох дядьків, відправляли на роботи примусово. Одному з моїх дядьків, Марчіусу, було 14 років, він був досить кремезним, а інший, який потім залишився в Бельгії, мав меншу статуру, йому було 18 років. Німці полювали на чоловіків. Так звана міліція, жандарми, раптово з’являлися, здається, у Німеччині їх називали жандармами. То вони забирали чоловіків і відвозили їх до Німеччини. Так вони опинилися в окупованій Бельгії. Один із них не повернувся назад, а Марчіус у дорозі наступив на міну й підірвався. Він помер на місці.

Де? У Бельгії?

Ні, на той момент вони ще не дійшли до Бельгії.

У Німеччині?

Можливо, в Німеччині – або й десь в іншому місці, може, у Литві ще. Цього я не знаю.

Тобто їх двох вивезли?

Вивезли багато чоловіків із села. Хтось із них повернувся назад, коли радянські війська захопили Литву. Броніус не повернувся назад – він залишився жити в Бельгії.

Той, який залишився в Бельгії, був твоїй мамі…

… братом. Той, який загинув, також був її братом. «Бельгієць» жив там, але він час від часу приїздив сюди. У 1980-ті роки це вже було дозволено, то він уперше приїхав до Литви. До цього радянська влада цього не дозволяла, бо вони не хотіли, щоб люди туди-сюди тут каталися.

То він і сюди [Шяуляй, де живуть мої бабуся з дідусем – Р. Б.] приїздив, чи не так?

Так, він тут бував, є фото.

Але ж він усе ще міг розмовляти литовською, так?

Так, він міг говорити литовською. Спершу йому було дещо складно розмовляти, його мова «заіржавіла». Він мусив там працювати, литовців майже не було, і він із ними рідко бачився. Він усе частіше приїздив сюди, то й мову згадував усе краще.

Коли він помер?

Ну, він помер – боюся збрехати – чи то 2003, чи то 2004 року. Йому було більше, ніж 70 років, він народився 1925 року. У мене все ще є куртка і джинси, які він мені привіз, коли тут іще була радянська влада.

Від кого ти дізнався, що він помер?

У якийсь із разів, коли він приїздив, він забрав із собою в Бельгію доньку свого племінника, яка там одружилася. Вона і нині там живе. «Бельгієць», як ми його називали, «бельгієць» має шістьох дітей. Найстарший із них, Йонас, жив у Німеччині. Там було так, що ось Німеччина, ось річка, а тут уже й Голландія. Ця річка розділяє Німеччину й Голландію. То він збудував дім, одружився й жив там. Йонас теж приїздив до Литви, але він мови не знав.

Дружина «бельгійця» була бельгійкою, чи не так? У них були діти?

Так, так, він одружився з вдовою. Її чоловік помер під час війни, у неї була дитина, але та дитина теж якось померла потім. Отже, вона була вдовою – не була вже незайманою, і він мав із нею шістьох дітей. Вони або були ровесниками, або вона була трохи старшою.

Але вона не їздила з ним до Литви?

Ні, вона вже померла на той момент, коли він приїздив. Він приїзжав із Йонасом, а потім і ще з кимось, але я того не бачив. Він завжди приїздив як гість. До того, як Литва стала незалежною, за ними наглядали. Можеш собі уявити? Вони приїжджали до Вільнюса й не могли нікуди більше поїхати: ні туди, де вони народилися, ні туди, де поховані батьки. У готелі були працівники служби державної безпеки, то їм треба було дати хабаря якогось, тоді вони готові були заплющити очі на це й казали: «Тільки не дуже довго».

То він не міг приїздити до Шяуляя?

Ні-ні-ні-ні.

То це було заборонено?

Це було заборонено. Окупантів, так би мовити, підкупили. Литовських комуністів.

То ти його вперше зустрів, коли він приїхав сюди 1980 року?

У 1980 році вперше. Ми тоді приїхали до Вільнюва, там тітка жила, а також мій двоюрідний брат Алґіс. Ми там зустрілися, відсвяткували, пішли в ресторан «Литва». Готель той був ніби гуртожиток, його називали готель для іноземців. Кімнати були потріпані, повні прихованих підслуховувальних приладів, говорити було не можна – лише на вулиці. Якби його спіймали, то він би більше не зміг приїхати. Але він дав хабаря й поїхав до Ґіркалніса, де були поховані батьки та брати-сестри, туди, де могили моєї матері та бабусі з дідусем. Далі Расейняя він тоді, здається, не поїхав, а повернувся назад. Він ще один день пробув у Каунасі. Юрґіс влаштував святкування, родинну зустріч, у нього було достатньо місця. Після цього він поїхав назад у Бельгію. Пізніше, коли 1987 року до влади прийшов Горбачов, стало вільніше й він зміг приїхати вдруге; 1989 року він приїхав утретє. У той час приїхав Юрґіс (мій дядько, його брат), щоб із ним зустрітися. Броніус, «бельгієць», народився 1925 року, Юрґіс – 1933. Отже, він зі своїми друзями зателефонував Броніусу, який їхав із Вільнюса. На той момент це вже було дозволено, комуністи більше не забороняли, вони бачили, що Литва стала незалежною. Отже, вони стали край автобану перед в’їздом до Каунаса з литовським прапором, перед цим вони сказали Броніусу: «Коли побачиш литовський прапор, знай, що це ми». Тоді вони багато подорожували, навідувалися до нас, їздили в Расейняй, до Дани [двоюрідна сестра мого дідуся, сестра Кестаса, чия донька живе в Бельгії – Р. Б.], яка жила за Ґрузджяєм.

То коли він востаннє приїздив до Литви?

Раніше він часто приїздив. Востаннє, мабуть, 2001 чи 2002 року.

Але його поховано в Бельгії?

Так, його поховано в Бельгії, я не знаю, як це там є, бо я там не був. Вони жили в Бельгії в місті, яке знаходилося недалеко від кордону з Голландією.

То коли він приїздив і з тобою розмовляв, то він не розповідав нічого про воєнні часи?

Щось розповідав, але в нього не було часу. Коло нього постійно роїлися люди. У той час іще багато хто з нас був живий. Коли він уперше приїхав, то ще навіть тітка Маріте з Вільнюса була жива. Три сестри були живі.

Його сестри?

Так, його сетри. Моя мати (вона мене виростила, то я зву її матір’ю), Пошкєне у Вільнюсі та Алеле. Так, три сетри були, коли він уперше приїхав. А ще брати Йонас і Юрґіс. Усього п’ять. Два брати, три сестри і багато дітей. Багато-багато дітей, діти дітей.

Повернімося до твого дитинства й радянської окупації. Ти сказав, що твій дідусь отримав землю. Коли 1940 року радянські війська увійшли до Литви, вони націоналізували частину цієї землі? [відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року СРСР окупував Литву 15 червня 1940 – Р. Б.]

Вони не мали достатньо часу, щоб позабирати землю в усіх, оскільки війна з Гітлером розпочалася в 1941 році. Вони забрали її в 1944 році, людей загнали в колгосп, люди мусили працювати і нічого не отримували. За рік роботи отримали 10-20 кг неякісного зерна. Давали по 60 соток землі, щоб вижити, усіх урівняли. Коли хтось із родини переїжджав, щоб працювати в іншому місці, то половину землі, тобто 30 соток, забирали. Ще 20 років після завершення війни, до 1965, у Литві було жити дуже тяжко. Потім ставало з часом усе краще.

Ти пам’ятаєш повоєнні депортації, коли ти ще був дитиною?

Як я можу забути? Людей депортували аж до 1953, поки Сталін не помер.

А що ти пам’ятаєш?

Нашу тітку, сестру моєї матері, депортували у 1945 році. Вона служила в Буткуса, і ось, у неділю вони одружилися, а наступної неділі їх депортували. Тереза, їхня донька, народилася вже там, то вона, ймовірно, під час депортації була вагітна. Вона казала: «Боже, хоч би щось знайти…» То вона втекла. Стрибаї [місцеві, що вони допомагали НКВД, який влаштував ці репресії – Р. Б.; назва стрибаї походить від рос. истребители, тобто ті, хто все нищать – прим. пер.] її спіймали. Звичайні радянські люди були приємні, вони багато втратили й витерпіли, але було багато членів НКВД. Тож їй допомогли, вона тікала потягом із тримісячною донькою, можеш собі це уявити? З Іркутська через усю Росію, більш ніж 10 000 кілометрів. Потяги були не такі, як зараз. Вони її тягали спочатку туди-сюди, а потім розпочали розслідування. Тоді голова райвиконкому за неї вступився, він сказав: «Чим вона завинила? Однієї неділі вона служниця, наступної – дружина. Що ж вона за буржуйка?» Після цього її зрештою залишили у спокої. Їй було дуже важко, допоки вона дісталася до Вільнюса й одружилася там із Пошкусом. Її чоловік Буткус утік в іншому напрямі, його спіймали. Пізніше він там одружився, він пізно повернувся назад із Росії. Тереза померла минулого року, вона жила в Каунасі.

Комунізм був жахливим. Багато людей померли від голоду, а скільки померло в потягах під час депортацій?

Коли ти почав працювати в колгоспі?

Я там до армії працював. Після армії я туди вже не вертався. Я трохи спочатку спробував, але потім пішов до школи будівельників.

У якому віці ти пішов до школи? Скільки класів ти закінчив?

Вісім мені було, здається.

П’ять класів. Я захворів, а потім не хотів продовжувати. Мені добре давалися математика й географія. Якби мені добре давалася литовська мова, то я би вступив до університету, я б мав право вивчати що завгодно. Я раніше робив у литовській мові дуже багато помилок, я нічого не міг із цим зробити. Глобєне, моя вчителька в середній школі, казала часто: «Ти набагато краще володієш німецькою та російською, аніж литовською». Одного разу навіть директор гімназії прийшов до нас додому, щоб наставити мене на навчання. Після цього я ще тиждень чи два ходив до школи, а потім захворів. На цьому все й закінчилося.

Ти якось згадував, що твій батько був у комсомолі. Він через це ховався від німців?

Здається, він не був у комсомолі, але це достеменно не відомо. Він спілкувався з батьком Кестаса, з яким мій батько втік до Німеччини, щоб там працювати. Батько Кестаа повернувся до Литви, коли вона була окупована радянськими військами, й потрапив до армії. Після служби він повернувся. Голова райвиконкому мав вихід на партизанів [з 1944 до 1953 року литовські партизани воювали проти радянської влади – Р. Б.]. Він був присутнім, коли батько Кестаса якось пив з іншими чоловіками й розповідав: «У 1940 році я був у комсомолі, тепер я комуніст. Тепер у мене є пістолет, на якому написане моє ім’я». Насправді він не був комуністом. Він вигадав усю цю історію, бо був п’яний.

Добре, що партизани, які пізніше прийшли туди, були розумними. Вони його вивели на вулицю і сказали: «Ну, член комсомолу, комуністе, віддавай свого пістолета». – «Ну, у мене його нема, я його в руках не тримав навіть. Я це сказав, бо був п’яний. Єдиний час, коли я мав пістолет, то було в армії». – «Де твій партквиток?» – «У мене його нема, можете пошукати, коли хочете». Йому просто прилетіло палицею по шиї й по заду, хоча вони могли його застрелити. Після війни треба було знати, що, кому і проти кого кажеш. Це все були не жарти.

A class photo from the first grade (ca. 1950). My grandfather is at the very top in the middle, with a bag jacketAs a soldier (1961–1964) in MoscowMy grandfather (on the left) with a friend in MoscowFree Time in MoscowFree Time in MoscowWriting a letter homeIn Birštonas resortThe uncle from Belgium on a visit to my grandparents in Šiauliai (ca. 1992). Lefthand my mother, the friend of the uncle, the uncle and my grandfatherA class photo from the first grade (ca. 1950). My grandfather is at the very top in the middle, with a bag jacketMoscowMoscow