Народилась 17 липня 1929 р. у м. Львів. Початкову освіту здобула в “Рідній школі” ім. Князя Лева, продовжила навчання у Львівській державній академічній гімназії. У 1945-1949 рр. навчалася у Львівському медінституті, тоді ж співпрацювала з ОУН.
Заарештована 20 жовтня 1948 р. у Львові по дорозі з медінституту додому. За браком доказів вини була звільнена з-під арешту. Ярослава завершила навчання на 4 курсі медінституту і була скерована на практику до м. Стрий. 16 червня 1949 р. заарештована вдруге. Протягом шести місяців перебувала під слідством у тюрмі “на Лонцького”. Засуджена за ст. 54-1 «а», 54-11 (“зрада Батьківщини”, «участь у контрреволюційній організації») Кримінального кодексу УРСР.
30 листопада 1949 р. етапована із львівської пересильної тюрми № 25 до виправно-трудових таборів ГУЛАГу. Покарання відбувала у таборах Амурської області РРФСР, згодом була відправлена в пересильний пункт м. Алдан Якутської АРСР. Виконувала каторжні роботи, зокрема працювала на лісоповалі. Під час перебування на спецпоселенні їй вдалося влаштуватися на роботу лікарем у місцевій районній лікарні. Згодом отримала дозвіл продовжити навчання на 5 курсі Іркутського медінституту. 1956 р. отримала диплом і повернулася до Львова, де працювала лікарем станції швидкої медичної допомоги. Дотепер мешкає у Львові.
УРИВКИ ЗІ СПОГАДІВ
Прихід “перших совітів”, 1939 р.
Все-таки для нас то було дуже страшно. Страшно було тим, шо як тільки прийшли (радянські війська – ред.), відразу почалися арешти, почали забирати людей. Я пригадую собі, як в нашому будинку мешкав доцент, він поляк був. Приїхала машина, відразу його забрала. А був такий переполох, люди так були тим перемучені, не так перемучені, наскільки вони пережиті. Навіть одна із наших сусідок, яка мешкала поруч, недалеко від нас, була така досить кумедна історія: коли приїхала машина вивозити і забирати їх, а вона була артисткою, і вийшла з двору, і дивлюсь, шо в руках вона має величезне пуделко капелюхів і костюмів – вона думала собі, шо десь там буде можливо виступати. Найбільше потерпіла інтеліґенція. Та не можна сказати, шо тільки інтеліґенція, але більшість тих, які були заанґажовані політично, які приймали участь в якихось організаціях українських, почалася зараз нагінка на «Просвіту», на Пласт, почали їх ліквідувати, а ті, які працювали в них, підлягали репресіям. Сумно дуже тоді було якось, таке тяготіння: в кожній хвилині очікування чогось особливого, чогось небезпечного, не знати, шо тебе може чекати, не знати, чим може закінчитися. На скільки вони збиралися, ті наші «перші совіти», як їх називали, прийти, то нам невідомо, але народ вже зрозумів, ті навіть, які очікували і хотіли їх, все-таки ставилися до них дуже негативно, з великим упередженням, тому шо в дійсності завдавали великої кривди тоді.
Перебування у карцері, 1949 р.
Повели мене в карцер. Карцер у підвалі, цементова підлога, жадного пліччя, жадного столика, нічогісінько, абсолютно пуста кімната. Дуже холодно. Я була в одній суконочці. Там було настільки зимно, Ви знаєте. Триста грам хліба і шклянка кип’ятку. Три дні. Ані лягти, ані заснути, ані поспати, в голоді, холоді. Після трьох днів мене назад повернули в ту саму камеру.
Праця на спецпоселенні, 1953 р.
Пішли ми в тайгу. Але з самого початку заки дали нам пили, дали сокири, мусили розписатися ше за інвентар, шо отримали, і все інше. Але треба зробити так, шо дорогу прочистити для того, щоб могла машина під’їхати до найближчого шурфа (золотовидобувна шахта – ред.)… А машина мусіла, снігом вона не проїде, треба було дорогу. Нам відмірюють величезну (не знаю, скільки там метрів, я вже не пам’ятаю) прочистити дорогу. Шо то означає? Прочистити дорогу так, шоби могла спокійно машина проїхати, вантажна машина. Сніг вище мене голови, дерев’яні лопати і кільканадцять метрів ти маєш прочистити для того, шоб машина могла проїхати. Беру я лопату і кидаю (показує – ред.), а сніг мені зісовується. Що викину, то знову – я не маю сили зовсім. Дівчатка там були, селянські дівчатка, міцніші, кріпкіші, фізично здоровші, а я напротів них то була таке… Ірка, правда, трошки вища від мене була, трошки фізично сильніша. А я не можу і все. Але дають тобі норму. Якшо ти цю норму не виконаєш, ти ні одної копійки не дістаєш. А як ти ні одної копійки не дістаєш – там ше в тюрмі, у таборах, то ше приходили, давали баланду, давали снідання, обід і вечерю, а тут абсолютно нічогісінько – ти не маєш, шо взяти в уста.
Джерело: Музей “Територія терору”
Attachments
