Ельвіра (Віра) Ґуцало

8 березня 1945 р. - народилась у Федеральній Республіці Німеччина, 35 км від р. Рейн. У віці 3 місяці разом із мамою повернула у м. Київ. Навчалась в с. Синява Київської області. 1957 р. – разом з дядьком Василем та тіткою Ольгою переїхала до Сталіно (Донецьк), де продовжила навчання. 1962 – почала працювати на Макіївському скляному заводі (Донбас), через 5 років вийшла за муж за Володимира Ґуцало. 1967 – у сім’ї народилась донька Світлана, а ще 4 роки - син Андрій.

Маму мою забрали в Києві, коли забирали в 1943 р. всю молодь. Їй було тоді тільки 19 років. І її забрали, і сестру її забрали. Сестра її, тітка, вона змогла підірвати дошки у вагоні та вискочити в Козятині. Так вона врятувала від Німеччини, а мама (Тетяна. – прим.) просто побоялась стрибати й залишилась там. ЇЇ спочатку привезли до НДР, міста, куди всіх привозили з України, потім її й багатьох із нею разом направили у ФРН, до хазяїна, де вони працювали дуже важко.

Змушував хазяїн їх носити і пісок, і цемент, певно, будівництво якесь йшло. Якщо втомлювались, не могли працювати, він їх сварив, погрожував відправити їх у концентраційний табір, на завод. Одного разу моя мама не змогла носити, впала, тому він відправив її на завод. Там вона була декілька місяців. Потім прийшов інший хазяїн й обирав собі працівників. Серед інших хлопців та дівчат він обрав і маму. Хазяїна звали Ментц, у нього один син воював, інший був маленький, була 18 чи 19-річна дочка, Ельвіра.

Хазяїн та хазяйка були дуже хороші. У ті часи мама навіть дружила з їх донькою, хоча вона була лише працівниця. У хазяїна мама познайомилась з моїм майбутнім батьком – Миколою Лук’яненком. Працювали вони у полі, пололи, хлопці вдома прибирали скот, дівчата доїли, готували, прибиралися. Вони познайомились, полюбили одне одного і від цього кохання народилась я:) 8 березня 1945 року. Хазяйка була дуже добра. У той час, коли мама працювала, я лежала у колясці, вона доглядала за мною, годувала. Мамі дуже пощастило.

ФРН у 1945 р. знаходилась під США, а НДР – під СРСР. 9 травня 1945 р. американці увійшли у це село чи місто, і перших, кого вони звільнили – військовополонених, отже, мій тато був військовополонений, просто він потрапив до хазяїна. Вони звільнили тата. Виїжджали військовополонені під флагом СРСР, з піснями. А мама залишилась, усі жінки залишились.

Вони там були ще 3 місяці, тільки в Августі маму з Києва (там, де вона раніше жила, разом із сестрою, вона знайшла її) відправили в інше місто. Хазяйка вмовляла її залишитись, казала: “Що ти там робитимеш у зруйнованому Києві? Може, вже сестри й брата немає, війна була, може, вони загинули? А ти будеш із дитиною?” Вона її не відпускала, її подружка також її вмовляла. На честь доньки хазяйки й назвали мене – Ельвіра, а вже потім мама боялась, коли хрестила мене, що це німецьке ім’я. Тоді ж все це було заборонено, боялись, аби ніхто не знав, що мама була в Німеччині. Тому вона перехрестила на Віру.

До 1943 р., перед початком війни, де знаходилась Ваша мама, із сестрою?

Мама була у Києві, працювала у родині євреїв нянею, доглядала за дітьми, а сестра (Ольга. – прим.) працювала на заводі. Брата тут не було, він був у Кіровоградській області.

У Києві Ваша мама працювала нянею у євреїв, що відбувалось, коли були розстріли у Бабиному Яру?

Моя тітка тоді знаходилась також у єврейській родині. Тоді забирали усіх євреїв і казали збирати найдорожчі речі (як тітка розказувала). Хазяїн тітку (Ольга. – прим.) попросив їм допомогти, бо вона у них працювала. Вона допомагала нести речі до Бабиного Яру. Коли вона побачила, що їх розстрілюють, вона підбігла до перекладачки й почала казати: “Я не єврейка (хоча вона була така смуглява), я українка, з Чернігівської області”. перекладачка сказала офіцеру, що вона не єврейка, в неї є паспорт, там написано, що вона із Чернігівської області, вона українка.

Її відпустили?

Тоді офіцер підізвав її до себе, розвернув і дав чоботом під зад. Вона летіла метри 3, напевно. Коли вона приземлилася, була вся побита, але була рада, що залишилась жива. Після цього всього мій дядько Василь поїхав на відбудову Донбасу.

Він воював?

Так, він воював, був контужений, потрапив у полон. Аби вбігти з полону, він вистежив туалет, у який ходили німецькі офіцери. Коли нікого не було, він вбіг у цей туалет та стрибнув у лайно. Коли офіцери заходи, він повністю занурювався в нього, з головою, коли виходили – дихав. Там він сидів до ночі. Уночі йому вдалося збігти. У нього на нозі було наскрізне поранення, було багато медалей, орденів. Йому було нікуди дітись, він не знав чи живі були його сестри. Тому він поїхав на відновлення Донбасу, тоді якраз призивали молодь, там він працював на шахті. Потім дядько забрав на Донбас тітку мою Ольгу, а згодом і мама моя приїхала до них.

Так уся родина була разом у місті Сталіно (сучасний Донецьк).