Also known as the World War II (WWII or WW2) was a global war that lasted from 1939 to 1945
Ґерт Малеріус народився в містечку Піллау, що в Східній Пруссії. Незадовго до кінця Другої світової війни йому разом із матір’ю та братами довелося тікати до Німеччини. Він розповідає про втечу та про умови, в яких вони опинилися, коли потрапили до Німеччини.
Ґражина Очковіч народилася у грудні 1937 року в селі Жендовіце (Rzędowice) в малопольському воєводстві. Ґражина була третьою з п’яти дітей Казимири Ткачевської (дівоче прізвище Ґживновіч) і Стефана Ткачевського. Під час війни батько Ґражини був партизаном, тож багато дитячих спогадів співрозмовниці пов’язані з боротьбою з німецьким окупантом. Ґражина Очковіч дитинство і молодість провела у Жендовіцах, однак після народження дітей разом із чоловіком переселилася до Сілезії, де почала працювати в канцелярії у Сосновцю (Sosnowiec). Вона мешкає в Сосновцю дотепер.
Інтерв’ю з моєю бабусею Ганною Маршалок (дівоче прізвище Земба). Вона народилася 12 квітня 1948 року в селі Старий Скалат на Тернопільщині. Після смерті матері в 1959 році і батька в 1960 році потрапила до інтернату в Бережанах. Після закінчення інтернату повернулася до Старого Скалата, працювала в бухгалтерії на Підволочиському спиртзаводі, одночасно навчаючись заочно на технолога харчової промисловості у Львівському університеті харчових технологій. Після закінчення університету працювала технологом спочатку на спиртзаводі, а потім на фабриці побутової хімії в Скалаті. Одружилася з односельчанином із польської сім’ї — Станіславом Маршалок. Має доньку і сина. У селі Старий Скалат мешкає дотепер. В інтерв’ю — спогади Ганни, свідчення родичів і знайомих про історію родини, стосунки між українцями та поляками під час Другої світової війни та в повоєнний період.
Я взяла інтерв’ю у свого тата, який народився 1959 року. У розмові тато згадує історії, пов’язані з ІІ світовою війною, які розповідали йому його батьки. З емоційної розмови, яка тривала понад годину, я дозволила собі вибрати найцікавіші фрагменти, в яких мій тато розповідає, серед іншого, про те, як німецькі солдати жили у будинку його батьків, а також про німецького жандарма Енгельберта Гуздека – пострах нашого краю (Домбровське Повісля). Це інтерв’ю є прикладом пам’яті другого покоління.
З дитинства я чула розповіді про Другу світову війну. Тому під час проєкту вирішила дізнатися більше про своїх предків у ті складні часи. Моя розповідь почалася із розповідей бабусі Світлани Пилипівни про її батьків. Моя мама є вчителькою історії, і до кола її інтересів входять, зокрема, питання історичної пам’яті та історія Одеси саме під час Другої Світової. Тому потім вона допомогла озвучити відео та оформити його.
Я взяла інтерв’ю у своєї бабусі 4 жовтня 2020 року. Вона народилася в місті Грюнберг (укр. Зелена Гура), поблизу міста Лодзь (Польща), у 1936 році. Лодзь було перейменовано на “Ліцманштадт” під час німецької окупації з 1940 по 1945 рік. Моя прабабуся, бабуся та шість братів та сестер втекли в 1945 році від Червоної Армії, яка вже підступала. Оскільки армія наздогнала їх через кілька місяців, їх відправили назад на батьківщину. Тодішні умови життя там були дуже поганими, тому в 1946 році вони знову втекли. Їх поселили в селі Лютґенроде в Нижній Саксонії. Через кілька років вони переїхали в Ессен, що в Рурському регіоні. Бабуся вийшла заміж. У неї п’ятеро дітей та вісім онуків. Зараз їй 84 роки. Ми з бабусею розмовляємо про її втечу, травми, повоєнний період та обговорюємо питання, як у її сім’ї говорили про війну після 1945 року.
Олексій Сидоров народився в 1920 році. До початку Другої світової війни служив у Радянській армії, у морському флоті, з 1938 року. На початку війни був призваний на службу в морські десанти. Отримав серйозне поранення, після чого був відправлений у госпіталь “Гарячий Ключ”. На цьому участь у війні прадідуся закінчилась. Повернувся до свого рідного міста Баку в Азербайджані.
Бернд Мюллер виріс у Північній Німеччині. Тут він ділиться своїми дитячими спогадами про війну та часи після неї; розповідає про роль націонал-соціалізму у своїй родині і про свого психічно хворого дідуся.
Ділюся історією, що допомогла мені покращити стосунки з дідусем. Ця історія про те, як невдача може стати благом, якщо цього прагнути.
Галина Сергієнко народилася 1946 року в українському місті Маріуполь Донецької області. Про події в родині та місті під час Другої світової війни розповідає зі слів батьків та знайомих.
Це історія про нашого батька, дідуся, прадідуся, який брав участь у найзапекліших боях під час німецько-радянської війни. Події, що відбулися в 40-х роках ХХ століття, настільки вплинули на нього, що хоча він був і переможцем, дуже зрідка розповідав про подробиці тих страшних часів. Він завжди з болем згадував про цей період свого життя, своїх фронтових друзів, більшість з яких забрала Війна. Усі спогади, якими він ділився, залишилися в пам’яті його дітей. Зокрема, моєї бабусі (його доньки), моєї матері та дядька (його онуків) та в моїх особистих спогадах. Разом з ними ми провели наше родинне дослідження й зібрали до купи усю інформацію, про яку розповідав нам прадід, і яку ми знайшли в архівах. Текст озвучує моя мама як один із носіїв історії нашої родини.
Зінаїда Ласкова народилася 21 серпня 1926 року в селі Гнилозубівка у багатодітній родині. Вона пережила Голодомор 1932-1933 рр. Прабабуся була свідком Другої світової війни. Її, 16-річну дівчину, вивезли до Німеччини. Там вона працювала спочатку на заводі, а потім у місцевій таверні, де населення любило випити пива. Після завершення війни моя прабабуся повернулася додому. Вона поверталася додому разом із полоненими концтаборів, які виглядали жахливо. Після війни вона вийшла заміж і народила трьох дітей. До кінця свого життя Зінаїда Ласкова для багатьох людей була дуже інтеліґентною, чесною і доброю.
Мій дідусь пережив блокаду Ленінграда. Після війни поступив на історичний факультет, вивчав археологію.
Під час Другої світової війни багато сімей було переселених зі сходу на захід і мусили залишити всі свої блага. Це була виснажлива мандрівка вантажними вагонами. Зоф’я Мазур стала свідком цих подій, і в інтерв’ю вона згадує про своє життя в той час.
Пройшло певне 2 дні. Приходе солдатик. До нас, сюди до хати, прийшов, а німці в хаті. В воєнному. Комсомолець, бо значок комсомольський. Я так його помню, того солдатика. А бабушка вибігла, Багрійка, і «Ой дитино! Куди ж ти йдеш, в хаті німці!»
Де тато дівся, я не знаю. Його майже тиждень не було в хаті. Потім, як сказали, що німці одійшли, тато вернувся і той сусід каже: «Пса не показуй!» Ну а тримати… як ти його заховаєш, пса?! Нікуда.
В інтерв’ю мій дід розповідає про своє життя, основна тема – еміграція з Львова до Повернених територій.
Я представляю вам історію Станіслава Іваха та його родини – родини, яка приїхала до Високої, невеликого села поблизу Вроцлава, за сотні кілометрів, тікаючи з східних кресів. Про її розповідає літній джентльмен, соціально активний вісімдесятирічний чоловік.
Інтерв’ю, проведене моїм дідом і його дружиною з її батьком, Едвардом Шукєльом, а потім розроблений мною.
Розповідь доньки Лідії і внучки Наталії про те, як їх мама і згодом бабуся Ганна Фокіна (Шердіц) була вивезена до Німеччини і працювала там на фабриці як остарбайтер.