Кирило Василенко

Назвіться, будь ласка?

Я, Василенко Михайло, син Василенко Кирила Федоровича, колишнього фронтовика, про якого і піде зараз розповідь. Мій батько народився в 1918 році в хуторі Василенки (нині його немає), а пізніше називалось Слюсарі. Це Решетилівський район Полтавської області. Там проходило його дитинство. А в 1933-му році, коли був голодомор, батькова мати, будучи вдовою і на той період маючи чотирьох дітей, щоб спасти дітей від голодної смерті, переїхала в Донецьк. У Донецьку мій батько працював на шахті коногоном, де втратив три пальці на лівій руці. У нього залишились мізинець і безіменний пальці, інших трьох пальців не було. Через те спочатку його до армії не призвали. А вже в 1943 році, коли звільнили Донецьк і Східну Україну, він був призваний до лав Червоної армії. В перші дні призиву він зіткнувся з дуже великою несправедливістю. Ця несправедливість виразилась в тім, що призовників, які прибули на призовний пункт, в період відбою, в нічний час, пограбували самі ж воєнкомівці. Кожен з призовників брав із собою продукти харчування, якусь білизну, носки і подібні речі, що могли б знадобитись. Справа в тому, що батько вночі бачив [він явився очевидцем], як старшина і сержанти все це обікрали. Зранку від доповів одному з командирів. У результаті батько був затриманий і так сталось, що він лишився своїх земляків і був направлений до абсолютно іншого підрозділу, де його земляків не було.

Розкажіть про бойовий шлях вашого батька?

Що стосовно бойового шляху, батько пройшов від Полтавщини і дійшов, по його розповідях, до Чехословаччини. Там застав перемогу. Брав участь у звільненні Будапешту, за це він отримав медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». І ще у нього було дві медалі, а за що я не пам’ятаю. Був орден «Вітчизняної війни», який він одержав за спасіння червоного прапору полку.

Чи розповідав детальніше ваш батько про його бойове життя та події, які з ним траплялись?

Так, він розповідав дуже багато. Але справа в тому, що минуло багато часу і все не згадаєш. Я дуже добре пам’ятаю такий випадок. Батько довів військовополоненого німця до концтабору, за що той подарував йому годинника. Як правило, за тих часів наші солдати боялись відстати від своєї бойової одиниці і військовополонених до табору не доводили. Вони їх просто розстрілювали, а нашому командуванню повідомляли про те, що була спроба до втечі. Але батько виконав свій обов’язок і німця довів. А вже перед самим концтабором німець почав роздягатись і з руки зняв годинник, який був вище ліктя. Може й того наші при обшуку його й не виявили. І німець годинник подарував батькові. Як він його подарував? Він поклав його на землю, сам відійшов на певну відстань і жестом показав свою вдячність.

Розповідав, що в полку в них був, скажімо, у батька прізвище Василенко, а то Васильєв. Він знав досконало німецьку мову. Дуже часто ходив у розвідку і, як правило, без «язика» не повертався. Його дуже цінували в полку, а батько цим користувався. Жартома його називали «швейк».

Коли вашого батька демобілізували і за яких обставин?

Коли закінчилась війна, це була велика-превелика радість. Але ця радість для мого батька була передчасною. Його перекинули на Халхи́н-Гол. Це Монголія. У Монголії він проходив перекомісію. І на той час у нього не було трьох пальців, тих трьох пальців, які він втратив ще в шахті. Батькові дуже пощастило. Військовим лікарем був його земляк, з Решетилівського району. На той час він пройшов всю війну, жодного земляка з ним не було. А тут така зустріч! Цей лікар йому сказав: «Кирило Федорович, дорогий мій, зрозумій, ти не на шахті загубив ці пальці, ти їх загубив на війні!» Він поміг батькові комісуватись. Це було поза законом, але жити хотіли всі. І спрацювало земляцтво, вони відчули один одного, свою кров, свою … Як би сказати, це важко пояснити. Коротше кажучи, батько демобілізувався. І вже з Монголії він добирався на товарняках, про які там пасажирські поїзди на той час могла бути річ. На одному полустанку він зупинився і вийшов набрати води. І тут, де не візьмись, циганка: «Ой, ти служивий, то-то-то…». Коротше кажучи, вона йому нагадала, що помре, коли буде 64 роки. Але батько помер у 66 років. І він сказав: «Ох, яка циганка, лише на два роки помилилась».

Розкажіть про повоєнне життя вашого батька?

Після війни батько працював у селі Хрещате конюхом. Зараз це може і смішно, а на той час це був, як начальник транспортного цеху. Пізніше він перейшов працювати на трактор і до самої пенсії працював трактористом. Батько одружився на Клюка Галині Андріївні. Разом вони нажили чотирьох дітей. Перший був син, його на сьогоднішній день вже немає живого, сестра, я і менший син. Меншого сина також вже немає живого. Жили вони дружно, батько дуже любив дітей. А що стосується працелюбства… Що мати, що батько дуже були трудолюбиві люди. Хоч на дітей мали дуже великі витрати, тим не менш, у них була хата в достатку, все було нормально.