З дитинства я чула розповіді про Другу світову війну. Тому під час проєкту вирішила дізнатися більше про своїх предків у ті складні часи. Моя розповідь почалася із розповідей бабусі Світлани Пилипівни про її батьків. Моя мама є вчителькою історії, і до кола її інтересів входять, зокрема, питання історичної пам’яті та історія Одеси саме під час Другої Світової. Тому потім вона допомогла озвучити відео та оформити його.
Олексій Сидоров народився в 1920 році. До початку Другої світової війни служив у Радянській армії, у морському флоті, з 1938 року. На початку війни був призваний на службу в морські десанти. Отримав серйозне поранення, після чого був відправлений у госпіталь “Гарячий Ключ”. На цьому участь у війні прадідуся закінчилась. Повернувся до свого рідного міста Баку в Азербайджані.
Ділюся історією, що допомогла мені покращити стосунки з дідусем. Ця історія про те, як невдача може стати благом, якщо цього прагнути.
Галина Сергієнко народилася 1946 року в українському місті Маріуполь Донецької області. Про події в родині та місті під час Другої світової війни розповідає зі слів батьків та знайомих.
Це історія про нашого батька, дідуся, прадідуся, який брав участь у найзапекліших боях під час німецько-радянської війни. Події, що відбулися в 40-х роках ХХ століття, настільки вплинули на нього, що хоча він був і переможцем, дуже зрідка розповідав про подробиці тих страшних часів. Він завжди з болем згадував про цей період свого життя, своїх фронтових друзів, більшість з яких забрала Війна. Усі спогади, якими він ділився, залишилися в пам’яті його дітей. Зокрема, моєї бабусі (його доньки), моєї матері та дядька (його онуків) та в моїх особистих спогадах. Разом з ними ми провели наше родинне дослідження й зібрали до купи усю інформацію, про яку розповідав нам прадід, і яку ми знайшли в архівах. Текст озвучує моя мама як один із носіїв історії нашої родини.
Це історія російської дівчинки, яка пережила голод, пам’ятає радянські колгоспи і змогла все подолати, знайшовши порятунок в Україні. Йдеться про мою бабусю, яка є росіянкою. Її дитинство від народження 1943 року минало у радянській Росії. З її розповідей, окрім цього інтерв’ю, найбільш болючими є спогади про голод у родині. Вони жили в маленькій хатині (маленькою я була там і пам’ятаю цей дім). Моя бабуся жила разом із мамою, татом, бабусею, тіткою та братом. Вона пам’ятає, як мама пухла від голоду, як брат Толя був на межі смерті, як її тато (учитель, голова колгоспу) отримав поранення під час війни. Бабуся розповідала, як під однією свічкою, по черзі, за маленьким столом, готувала з братом уроки; як, незважаючи на постійну скруту, намагалась робити те, що приносить духовну радість і натхнення ─ таємно від батька вишивала картини, вишивала на печі у неосвітленому приміщенні. Сьогодні ці картини є нашою гордістю. Бабуся пройшла тернистий шлях. Послухайте інтерв’ю. Там щирі емоції та спогади з історії моєї родини.
Історія моєї родини віддзеркалює життя в умовах тоталітарного режиму. Усе, що пережили мої прадідусь та прабабуся, показує відсутність поваги до людини, до моралі, до людських прав і свобод, втручання в особисте життя, переслідування. Саме тому за роки радянської влади мільйони людей стали жертвами свавілля тоталітарної держави. Багато хто так і не зміг возз’єднатися зі своїми родинами.
Зінаїда Ласкова народилася 21 серпня 1926 року в селі Гнилозубівка у багатодітній родині. Вона пережила Голодомор 1932-1933 рр. Прабабуся була свідком Другої світової війни. Її, 16-річну дівчину, вивезли до Німеччини. Там вона працювала спочатку на заводі, а потім у місцевій таверні, де населення любило випити пива. Після завершення війни моя прабабуся повернулася додому. Вона поверталася додому разом із полоненими концтаборів, які виглядали жахливо. Після війни вона вийшла заміж і народила трьох дітей. До кінця свого життя Зінаїда Ласкова для багатьох людей була дуже інтеліґентною, чесною і доброю.
Історія життя політв’язня радянського тоталітарного режиму, що пройшов понад 10 виправно-трудових таборів.
Під час Другої світової війни багато сімей було переселених зі сходу на захід і мусили залишити всі свої блага. Це була виснажлива мандрівка вантажними вагонами. Зоф’я Мазур стала свідком цих подій, і в інтерв’ю вона згадує про своє життя в той час.
Де тато дівся, я не знаю. Його майже тиждень не було в хаті. Потім, як сказали, що німці одійшли, тато вернувся і той сусід каже: «Пса не показуй!» Ну а тримати… як ти його заховаєш, пса?! Нікуда.
Зимова війна стала нелюдським випробуванням для військових. Як говорив мій дідусь: “Після нацистської окупації українське село окуповують більшовики”.
Розповідь доньки Лідії і внучки Наталії про те, як їх мама і згодом бабуся Ганна Фокіна (Шердіц) була вивезена до Німеччини і працювала там на фабриці як остарбайтер.
Під час Другої Світової війни мій прадід служив у Другому Українському фронті автоматником автоматної роти 4-го Окремого Гвардійського мотоциклетного Фокшанського полку. За бойові заслуги був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІІ-го ступеня та медалями. Після війни Василенко Кирило Федорович проживав у селі Хрещате Решетилівського району Полтавської області. Помер 11 лютого 1984 року.
Початок Другої світової війни прийшовся, коли Надії не було ще й року, але найстрашніші спогади пов’язані з повоєнними часами, а саме з голодом 1946-1947 років.
Програма проміжної зустрічі української групи учасників у Києві 15-17 грудня 2017 р.
Моя бабуся не знала, що у лютому 1943 року її сестра Мотя, та вся її родина, включаючи двох дітей: Славіка та Валі, були вбиті офіцерами СС.
Усі світлини із зустрічі української команди у Вінниці 15-17 вересня в межах міжнародного молодіжного проекту “Історія починається в родині” 2017-2018 рр.
У 1941-1943 роках мій дідусь був малолітнім в’язнем нацистського ґетто у Доманівці, Новобогданівці (Одеська область). Пенсіонер, житель Донецька, син репресованих батьків, в’язень нацистського ґетто.
Програма внутрішньої зустрічі української групи учасників у Вінниці 15-17 вересня 2017 р.