Рита Альтгаузен

Яким було  життя євреїв у Мангаймі протягом 1920-1940-х років? Що сталося з Вашою сім’єю протягом цих років? Як Ваш батько зміг втекти і як склалася його доля далі?

Мій батько народився в Лампертгаймі 1919 року і пішов там до школи. Мій батько народився в Лампертхаймі 1919 року і пішов у школу там. У віці 4 ½ років він вже відвідував школу, що було великим везінням. Ніхто не знав, чому він настільки рано був відправлений до школи . З 8 ½ він почав [відвідувати] гімназію у Вормсі. Кожен день йому довелося добиратися туди потягом. Це була гімназія імені Стефана Руді. Ця гімназія мала свою особливість – це була гуманістична [гімназія]. Я хочу це підкреслити,  оскільки ця гімназія з 1 січня 1934 р.  вилучила всіх євреїв із класу і, так би мовити, «вигнала їх» задовго до того, як інші школи в Німеччині зробили це. Документи залишалися ще там, згодом після війни вони були відправлені до мого батька. Атестат за 10 клас – все залишалося там. Потім він хотів освоїти професію, як це назвати,  бухгалтера. Проте, він не зміг завершити, оскільки євреям не дозволялося закінчити [навчання]. Це було неможливо. Потім він [переїхав] до Мангайму і працював юристом, який допомагав євреям, які хотіли емігрувати. Там він працював до депортації 1940 року. Поки він продовжував жити в Мангаймі, його сім’я досі жила в Лампертгаймі до грудня 1938 року, оскільки його батько, мій дідусь, мав ювелірний магазин та магазин побутових речей. У ніч з 9 на 10 жовтня його магазин був зруйнований, весь товар викинуто на вулицю, а мого дідуся відправили до табору в Бухенвальд. Через два місяці він був звільнений і повернувся, будучи хворим і виснаженим. Вже не було сенсу довше проживати в Ламперггаймі, тому що для євреїв в той час усе було заборонено. Однак,  важливо згадати й позитивні речі, як-от – коли мій дідусь перебував у таборі в Бухенвальді, допомагали моїй бабусі з десятирічною дитиною деякі люди, які передавали продукти харчування через паркан в саду. Окрім того, там була місцева хлібопекарська “Шмеркер”, яка все ще існує сьогодні у Лампертгаймі. Зараз про це вже можна говорити відкрито. Тоді це було неможливо, оскільки пекарі боялися бути заарештованими. Потім моя сім’я переїхала в Мангайм і жила в квадраті С [місто ​​Мангайм було розділене на 4 геометричні площі]. Їм не дозволялося користуватися громадськими об’єктами, як відвідування басейну або сидіння на лавці. Багато єврейських магазинів були бойкотовані людьми інших вірувань, тому євреям довелося триматися разом. У Мангаймі до депортації було 6000 євреїв. Вони підтримували один одного. Це все було непросто, мій дідусь, який був годинникарем намагався знайти роботу, щоб утримувати сім’ю, що було дійсно, дуже важко, тому, що у них не було багато заробітку. Їм довелося віддати безліч речей, всі ці дані задокументовано в архіві. Власне, вони жили нижче прожиткового мінімуму. Це було дійсно жахливо. Потім  22 жовтня була депортація в Гурс. На вокзалі необхідно було все, що мав, віддати. За винятком одного чемодана, вагою 50 кг – хто ж зможе нести 50 кг? Хто взагалі щось мав ?  Гроші довелося віддати також на вокзалі, оскільки все контролювалося, обшук здійснювали ретельно. Це мені розповідав тато, що ретельно пильнували, щоб ніхто не пішов із прихованими грошима. Моя сім’я з лише кількома речамисіла в поїзд і вони навіть не знали, куди цей поїзд їде. Врешті-решт вони знали, що напрямок –  Франція, але де у Франції? Іноді поїзд зупинявся, працівники Червоного хреста давали чай ​​та інші речі, що покращувало ситуацію всередині поїзда. Вагони були також звичайними, це не були  вагони для худоби.

Мій дідусь прийшов з Латвії, яка тоді була під російським протекторатом. Тоді керував цар. Мій дідусь, оскільки знав російську мову, закінчив середню школу і втік з країни в 1905 році після російсько-японської війни, тому що там почалися погроми проти євреїв. Потім він через Швейцарію прибув до Мангайму в Німеччині. До того, як він виїхав з Росії, він навчався годинникарству і став майстром. У мене є копія оригінального свідоцтва з царською короною. Цей документ я показувала російськомовній громаді, щоб його прочитати, оскільки він написаний староросійською мовою. Там вказано що він є майстром годинникарства. Після  Швейцарії він прибув до Мангайму, до Лампертгайму в 1910 році і одружився там. Але він мав російське громадянство. Він був ще росіянином. Латвія, країни Балтії та інші були частиною Росії. Тому і він був росіянином. Хоча йому пощастило отримати німецьке громадянство, його вважали так званим “нейтралізованим [нейтральним] німцем”. Це означало, що він не був німцем за походженням, а німцем за заслуги. Це була величезна проблема з точки зору еміграції. Він намагався емігрувати, але завжди був отримував відмову, тому що він був лише “нейтралізованим” німцем. Те ж саме стосувалося і мого батька, оскільки вони були однією сім’єю. Євреям завжди дорікали: “Чому ви не намагалися емігрувати?” Вони намагалися, і я маю підтвердження. Я не знаю, як вдалося моєму батькові зберегти всі ці документи, він мав би їх якось ще перед депортацією ще тут здати на зберігання, будучи у Мангаймі. Слава Богу.  Він тримав їх в своїй папці, яку я знайшла після його смерті. Я ніколи не розпитувала, звідки ці документи. Там також був документ про анулювання громадянства Німеччини. Він намагався емігрувати в інші країни: Королівство Сіам, сьогодні це Таїланд; США – однак, одні відмови, оскільки він  був “нейтралізований” , до того ж молодий хлопець без грошей. Можна довести, що багато [євреїв] намагалися [емігрувати], однак це їм не вдалося, або квота вже була досягнута. Тоді  “нейтралізованим [натуралізованим] німцем” у Німеччині було невигідно бути. Натомість це виявилося перевагою у таборі Гурса. Я завжди кажу, важливо диференціювати. У таборі вони [родина] вважалися росіянами. Мій дідусь вільно говорив по-російськи. На жаль, я з ним так і не зустрілася, оскільки він помер за 5 місяців до мого народження. Він часто перекладав у таборі, де також були й інші росіяни. Це був табір на півдні Франції, який ще не був окупований до початку листопада 1940 року. Моя сім’я вважалася російськомовною в таборах, а росіяни були під певним захистом уряду Швеції та посольства Швеції. Згодом вся Франція була окупована німцями, зрозуміло що йшла мова про депортацію до Східної Європи (табори смерті). Але моєму татові вдалося втекти, бо він знав, що його як молодого хлопця обов’язково депортують. У Гурсі міг мій дідусь працювати годинникарем, у мене є копія [документа] і коли він потребував запасних частин, йому одразу їх надавали. Окрім того навіть можна було отримати “дозвіл на відпустку”, щоб час від часу виходити з табору. Зрештою, вони були замкнені, це було жахливо, але вони змогли впоратися з ситуацією. Як я вже сказала, мій дід вважався росіянином, тому він мав певні пільги. Він замовляв запасні частини – [замовлення були] написані французькою та російською мовами – і вони були відправлені йому з інших міст, у мене ще збереглися документи. І він отримав гвинти, і я не знаю, що ще йому було потрібно. Коли  розпочалася в 1942 році депортація – звісно, це вже був кінець. Тоді СС прийшли до табору і багато чого змінилося. Табір, який був дуже великий,перемістили ближче до станцій спостереження. Французи були хорошими співробітниками нацистів, як я вже сказав, вони створили списки [для депортації] дуже добре. Вони написали більше імен у списках, ніж вимагали нацисти, а далі стало жорстко. Тоді депортація дійсно почалася. У 1942 році мій батько залишився в таборі, але в 1944 році врятувався втекти. У молодості він завжди боявся,оскільки рухали молодих хлопців. Після того коли він переховував єдиного угорського єврея, комуніста [Карла] Фаркаса. Цього чоловіка шукали. Вони зробили притулок під ліжком. Тоді вони сказали один одному, що якщо хтось буде схоплений, це буде для них кінцем. Тому їм довелося втекти. Мій батько втік з братом; все було організовано комуністичним, “опозиційним” опором разом з басками. Баски були також проти нацистів, їх очолювали пастухи. Вони (опозиція) прийшли до табору і прорвали дріт. Там були баски зі своїми собаками, які пасли худобу. Ці собаки виглядали як телята, зовсім білі. Це був січень 1944 року, і там був сніг. [Вони йшли] через Піренеї та пастуші собаки вели їх. Вони знали дорогу. Нікому не дозволялося говорити ні слова. Згодом почалася завірюха, але їм необхідно було йти далі, так, вони вони вийшли. Опікуни або наглядачі, лідери настійно говорили: «Іди, далі й далі», і на пагорбі серед Піренеїв вони сказали: «Тепер ти маєш далі рухатися сам». Батько подивився на пагорб і побачив фермера на полі. Був сніг, але все-таки селянин працював на полі. Він [батько] не знав, чи були вони ще у Франції чи Іспанії, тому що біля підніжжя Піренеїв були ще табори СС. І все-таки мій батько наважився стрибнути на пагорб, пішов до цього селянина й запитав іспанською: “A qui España?” – “Це Іспанія?”. Він відповів “Si, si”. Тоді стало відомо, що вони знаходяться в Іспанії. Але це не було їхнім порятунком. Фермер був бідним, і що він зробить, для того щоб заробити гроші? Звичайно, фермер зрадив його і віддав його Франка режиму [фашистському] Франко . Потім прибула Громадянська Гвардія [Іспанська поліція] , вони були жорстокими. Громадянська Гвардія здійснили їм допит, тобто [вони запитували] про те, що хотів мій батько та його брат, хто вони і так далі. Чоловік, який допитував їх, був німцем. Німецький фашист. Мій батько сказав, що він американець, Американо. Але той німець, звичайно, цьому не повірив. Тоді мій батько зробив помилку, це сталося тому, що він сказав, що неможливо приховати свою ідентичність.  Коли його запитали, де він народився оли йому запитали, де він народився, він відповів “Лампертгайм”. Тоді той чоловік сказав: “З тих пір, як Лампертгайм знаходиться в США ?!” Ну, тоді він зрозумів, що [мій батько] був німцем, але він не його здав. Замість цього [він] відправив його до в’язниці в одну з найвідоміших в’язниць Іспанії, Кампо ді Меранда біля річки Ебро. У цій в’язниці було все. Злочинці з тяжкими злочинами, фашисти, комуністи, там можна було все знайти. Мій батько все-таки стверджував, що він американець і сказав, що хотів би виступити в [Joint Distribution Committee] . Джойнт була американська організація, яка намагалася врятувати життя євреїв у Європі, якщо це було можливо. Мій батько завжди казав мені, що це була єдина позитивна річ, яку він міг розповісти про режим Франка. Йому дозволили звернутися по допомогу  із в’язниці. Представники цієї організації прийшли на допомогу, звільнили мого батька та його брата з в’язниці. До цього часу більшість євреїв у Європі були або вбиті, або затримані в нацистських концентраційних таборах.  Представники організації спитали мого батька, куди б він хотів поїхати. Він [батько] сказав, що має сестру в Ізраїлі, тоді це була Палестина. Вона змогла сісти на останній корабель до початку Другої світової війни в 1939 році та емігрувати. Також пощастило брату з боку моєї матері виїхати на останньому кораблі. Мій батько сказав, що хоче поїхати до своєї сестри. Тоді вони сказали, що вони йому допоможуть. Але це було важко, тому що англійці теж мали свою квоту, вони не бажали, щоб  багато людей [у Палестині]. Але в цей момент небагато людей хотіли туди поїхати. Не було майже [євреїв]… Тоді він прибув до Кадіса на півдні Іспанії. Звідти він поплив португальським кораблем, який торгував військовополоненими, і врешті-решт прибув до Хайфи. Йому пощастило, що англійці пропустили цей корабель, тому що англійці, як правило, вони інтернували євреїв у таборах на Кіпрі [нелегальна імміграція в Палестину]. [Це означало б, що його було б направлено] від одного концентраційного табору до іншого. Він приїхав до Хайфи, йому вдалося  зустрітися зі своєю сестрою, а потім він залишився  жити у Палестині як англієць з англійським паспортом.