Емілія Ковальська

Чи не могла б Ти представитися і розповісти про війну? Мене звуть Емілія Ковальська, мені 86 років. Мені було 10 років, коли почалася Друга світова війна. Я точно пам’ятаю, як ми втікали від німців у вересні 1939 р. Ми прийшли до Плашова, за Краків. Мені було 10 років, а моєму братові 7, мені треба було вести його за руку. Ми йшли пішки, і мама несла мою молодшу сестру на спині. Ми провели два тижні в Плашові. Коли ситуація трохи заспокоїлася, ми повернулися додому. Ми йшли через Краків, а німці фотографували нас, сміялися над нами. Коли ми повернулися додому, все було добре, все в нашій місцевості спокійно пройшло. Я добре пам’ятаю, як у віці 14 років мені треба було йти до праці до “Фаблоку” 10,5 години на добу. Вранці ми йшли до праці на шосту й залишалися до пів на шосту, і йшли на нічну зміну о пів на восьму і залишали до шостої вранці. Ми ще були дітьми. Ми не розуміли, що відбувається, були неуважлими, але ми прийшли до наших почуттів, коли з «Фаблокуу» почали вивозити машини до Німеччини. Вони також вивозили працівників, з якими ми були зв’язані, тому що ми працювали разом, ми були друзями. Ми поплакали трохи, але якось це пережили… Моєму дядькові було 52 роки, коли він загинув у таборі в Освенцімі. З нашого будинку ви могли побачити полум’я в таборі, тому що ми жили біля Освенціма. Пізніше, після війни, я поїхала відвідати Освенцім, але звідти повернувся хворою. Я переплакала дві тижні, я не мога заспокоїтися після того, як побачила це все. Ці діти, ці взуття, ці соски, ці фотографії, це все… Я шукала дядька на фотографіях, я думала, що знайду його десь, і запізнилася на автобус та мені довелося їхати іншим. Я більше туди не поїхала, я не могла цбого зробити. Мій чоловік боявся за мене. Він боявся, що я зійду з розуму. І я переживала все це, все собі нагадувала. Я не можу про це говорити, тому що хочу плакати. Я б хотіла, щоб це ніколи не повторилося, і ніхто не переживав б того, що ми переживали. У 1945 році відбулося звільнення, але ніхто не був щасливим з того, що прийшли росіяни. Була бідність у домі, ми працювали за половину хліба, за пакет УНРРА. Моєму чоловіку було 15 років, коли його вивезли до Німеччини. Він працював у Бауера (фермера), але він казав, що там добре, бо у нього була їжа й все необхідне. Мій чоловік повернувся додому в 1945 році, і ми одружилися. Але тоді про все було дуже важко. Ми все робили вручну, не як зараз, машиново. Будовалося будинки, каміння рлздрібнялося, все вручну. Мені було 11 років, і я ходила до школи. Після уроків мені треба було чистити всю школу, щоб принести додому кілька марок. Тому я працювала як 11-річна дівчина, пізніше я опікувалася дітьми. У віці 14 років я пішла працювати на заводі. Коли я повернувся з неї, ми ходили до лісу, щоб збирати шишки й сухі гілочки для палива, а німці сміялися над нами і фотографували нас. Щоденно опівдні німці приходили й контролювали ціле село. Там була садиба, в якій працювали люди. Працювали там також мої сестри. Ми таємно мололи збіжжя на жорнах, щоб було з чого випікати хліб. Одного разу німці прийшли опівдні, коли наша кузина молола в нас збіжжя. Вони забрали наш камінь і розбили його, щоб ми більше не змогли цього робити, але мама якось склала цей камінь, а вночі ми таємно мололи далі. Ми в’язали. Моя сестра жила в Б’єльсьці й ми їздили там поїздом через Осьєвцім. Я бачила ув’язнених, але я була молода, і цього не усвідомлювала… Ми привозили вовну з Б’єльська, ми її загорнули по талії. Якби зревідували нас в Освенцімі, ми б там загинули… Але ми приходили додому з цією вовною і робили светри. Ми продавали їх так, щоб було за що їсти й що носити. Мама виносила вовну з дому й ховала її в снопах соломи, щоб вони не могли її знайти, якщо вони нас сконтролювали. Люди були настільки фальшивими в той момент, що один повідомляв про одного, а коли забрали когось до табору, то він не повернувся. Сестра мого чоловіка була в Освенцімі 15 місяців, у тому числі на якийсь час у Блоці смерті. Коли я була в Освенцімі, я побачила камеру, в якій загинув отець Кольбе. Це була клітка, не можна було сісти чи лягти в ній, треба було стати, поки чоловік не помер. У сестрі чоловіка були маленькі діти, п’ятирічне й однорічне. Колись до них прийшов німець, вона хотіла взяти з собою цих дітей, тому що її чоловік працював у Німеччині. Але брат мого чоловіка попросив німців дозволити дітям залишитися зі свекрухою, їх матір’ю. Колись ми це все дуже переживали, але зараз це зникає в пам’яті. Я просила б Бога, щоб вже ніколи не було війни, але тепер, коли я бачу і чую все це… Я  поїхала б у подорож всюди, тільки не до Німеччини. Якщо я почула б слово „Хальт!” (Стоп!), моє серце зупинилося б, тому що я пам’ятаю ці слова, я добре їх знаю. У моїй мами була сусідка, з якою вона працювала в Хшанові, і з якою вона захворіла одночасно. Одного разу вона дала мені літр молока у пляшці та казала мені занести цій подрузі. Я пішла дорогою, коли раптом з’явився німець з собакою. Моє серце зупинилося, бо я боялася, що, якби вони мене сконтролювали,  то я не повернулася б додому. Коли я працювала в”Фаблоці”, один друг приніс шматочок маргарину другій подрузі, і за те вони зараз забрали її до табору. Росіяни були в Плазі, а німці в Поґожицях, недалеко від нас. У нас на полі стали кургани з картоплями та буряками, приготованими на зиму. За цими курганами ховалися німці, а росіяни стріляли. Кулі літали так через дві тижні, і ми всі сиділи в підвалі. Сестра вийшла одного разу, тому що вона хотіла взяти щось з дому, і їй пощастило, тому що вона скоро пройшла, і  куля потрапила в двері. Німці залишили свої коні в стодолі, а росіяни застрілили всіх ці коні через двері під час стрільби, потім вони мусиливитягнути їх мертві тіла. Після вступу росіяни вибрали собі два будинки в Поґожицях, де вони встановили радіомовні станції. Я дивилася на них, а вони мене виганяли. Тоді я цього не розуміла, дивилася з цікавості. З ними був один старший капітан, а в другому будинку був майор, і на полі вони мали польову кухню. Вони шукали цегляні будинки, тому що старі будинки були навколо. Я пам’ятаю, як цей російський майор сказав моїй мамі, щоб ми собі пішли, бо ми вже були дівчинами, а він не міг б впильнувати своїх солдатів. Вони носили з собою те, що вони пограбували і торгували ними. У Заґожі багато жінок зґвалтували в підвалі. Ця армія була чернь, ймовірно, звільнена з в’язниць. Дочка того, хто бив у нас в Заґужі, була медсестрою та він отримав повідомлення, що вона загинула. Дуже багато людей йшло в сторону Осьвенціма та Ліб’єжа. За Лів’єжом, за горою стріляли німці, а росіяни йшли сліпо. дуже багато людей там загинуло. Російська армія довго трималася в Плазі. Колись німець, солдат, прийшов до нас і почав пояснювати моїй мамі, що він хоче переспати. Мама постелила йому ліжко і казала йому переспати, а він, як тільки почув, що стріляють, швидко вибіг від нас і хотів втікати, залишив навіть малу піхотну лопату. Коли моя мама це побачила, злякалася, тому що, якби прийшли росіяни, то сказали б, що ми тут німців тримаємо, і вистріляли б нас всіх. Вона все винесла й викинула. Мені шкода було цих німців, тому що вони отримивали накази і мусили виконувати їх.