Надія Лобода
Народилася 16 січня 1939 року у с. Новомиколаївка Запорізької обл. Україна. Друга світової війни почалася, коли Надії не було ще й року. Найстрашніші спогади Надії пов'язані з повоєнними часами, а саме з голодом 1946-1947 років. У 1947 році Надія втратила матір та залишилась удвох з братом під опікою дідуся. У 1954 році закінчила школу. У квітні 1969 року вийшла заміж за Володимира Самойленка.
Я народилася у 1939 році 16 січня. Звуть мене Надія Василівна Лобода.
Расскажи, пожалуйста, о своем детстве, о своей семье, о своих родителях, кем они были, чем они занимались. Все, что помнишь, все что интересно.
Ну, я помню, мама моя була дояркою тоді на фермі, в колгоспі дояркою. А батько вже був в армії.
Братья, сестры ..?
Був у мене один брат, Коля, він менший на рік за мене. Дєдушка і бабушка була в нас, і мама. Це, як началась война, вони жили разом.
Расскажи, пожалуйста, о начале войны, скорее даже концовке, как это было?
Початок війни я не помню. А вже, як отступали німці, мені запомнився такий один епізод як отступали і палили хати. Дєдушка наш повиносив все: нашу одежу і нас, і бабушку… Посеред двору, щоб ми не згоріли там. І потім, вже коли до нашої хати доходили, дєдушка взяв ікону, ходив кругом хати, молився Богу. І наша хата осталася ціла. І весь край нашої вулиці німці не спалили. А так кругом нас горіли хати… І ціла хата наша осталася і було нам де жить.
Хорошо, можешь ли ты рассказать о том, были ли репрессированные родные в твоей семье, возможно до войны или во время пребывания немецких захватчиков на территории села?
Репресірованих у нас не було, батько ж служив в армії. В Червоній армії, нашій. Так, що репресірованих не було.
Что ты помнишь о жизни после войны, о том как это было. Возможно какие-то самые силные воспоминания?
Після війни всі люди бідували у нас. Ой… Поля засівали, коровка у нас була, мама брала коровку і всі люди йшли і коровами орали. І так же засівали, і так собирали урожай вмєсте з коровами. Бо техніки ж не було. Яка техніка? Ні тракторів, нічого і так коровами робили разом. І вечером пізно приходили з роботи.
Когда мы с тобой общались ты упоминала о том, что к вам в село во время войны приходили из других городов, расскажи об этом поподробней. Что это было и как это было?
Ну, після війни і во время війни з Донецька до нас приходили люди, такі, шо міняли на продукти, ну у кого шо було. Може у кого там якась одежка підходила – міняли за кусочок хліба. Вони так просили, все віддавали, аби тільки дали поїсти людям.
И как они добирались?
Вони пішки йшли, ходили пішком по селах кругом, де тільки могли достать продуктів.
А можешь ты рассказать больше об эмоциях, о чувствах, о том, что в этот момент переживают люди, что ты в этот момент переживала?
Люди наші дуже їх жаліли, хто що міг, давали. Хто чим міг, ділилися з ними харчами, жалко ж людей, коли вони ходять голодні кругом і просять їсти. Жили трудно після війни.
Расскажи, пожалуйста, поподробней об этом моменте, о послевоенном восстановлении села.
Ну, після війни уже я ходила у перший клас. У нас школа була, собирали дітей і ходили ми у початкові класи. Школа – була така хатинка: дві кімнатки і там стояли в нас столи замість парт і стільці, шоб було нам де сідать, слухать учителя, уроки виконувать. Оце таке було після війни. А тоді, десь у 1946 році наші люди по вихідних, складалися і будували школу. Восьмирічка в нас була, вона і до тих пір стоїть.
Ой, і то ми ходили ж у школу. Як думаю, скільки то було, мабуть кілометрів 4-5, і це ми йшли полем!
Хорошо. И, возможно ты можешь что-то рассказать о голоде, я понимаю что это может быть тяжело, о тех вещах, которые в принципе известны всему миру, о том что в СССР был послевоенный голод, о том, как это переживали.
Десь 1946-1947 рік, люди голодували, після війни не так же швидко воно відбудовувалося. І голодували, і даже на вулицях ходили і мерли люди. Дуже бідненько жили, після війни тяжко-важко все було.
А в нас тоже була корова, но годувать нічим було, і її забрали мамині сестри.
То есть твои тети?
Тітки мої. І у дєдушкі корова була і пасли ми. Я помню, пасли корови ж там до річки. Весна ж рання була, березень місяць, тільки-тільки ж травичка. Гоняли коров і пасли, того ж кормить їх нічим було. І пасли ми корови, молочко було.
Получается, что тетки забрали корову, а вас?
Ну, вони її забрали, но вона вже не видержала, її дорізали. Шо ж там? Вже нічого з неї не осталося, самі кісточки, худенька була.
Так а почему вас не забрали?
Ну, а на шо ми комусь нужні? Забрали корову, мама вмерла – ми і не нужні нікому.
Ми так жили бідненько. І оце, шо ходили в тому й спать лягали, тим і вкривалися.
І то як було, город якось так йшов до балочки і там ріс абрикос здоровий. Під ним колодязь був, і люди брали воду – ходили ж, сусіди. І той заглянуть до нас у вікно з братом, ми ж сидимо, а їсти ж то нема, нічого нема. І тоді вони (сусіди) побачили дєдушку, батька нашого батька. І кажуть: «Дєдушка, заберіть онуків, вони у вас уже пухлі»… Ага, я помню… Це ж воно вже весна була… Був у нас отак садок, а тюльпани – вони ж рано ростуть… І побіжимо босяка, нарвем і думаєм, шо цибуля це. Ну, і так вижили. Тоді дєдушка забрав нас. В нього корова була, а ми, дітвора, і ми пасли. І от то молочко, та принесе дєдушка жменьку муки тієї, як наваримо, Боже, то ми той казанок вилижемо.
А після війни… Боже, які важки часи були… Боже-Боже, як люди виживали. Та ще у городах там більш роботи було, а в селі? Яка ж там, сезонна робота. І всі бігли, там хоть хліб видавали, по 100 грам давали на день.
Расскажи, пожалуйста, поподробней об отце, о дедушке, которые помогали вам.
Дєдушка, мамин батько це був, він помагав, слава Богу, що ми якось вижили всі. А потім, вже в 1946 році, дєдушка вмер, бабушка тоже померла. Син у дєдушки був. Розказував дєдушка, що він був у колгоспі завфермою. А як почалась війна, вони із худобою пішли, щоб не досталася худоба німцям нікому, виводили її. Як тільки вже почалося тут, німців не стало тут, тоді вернулися. І не знаю, худобу ж, навєрно, шо осталося повернули.
Еще такой вопрос, скажи как люди относились к советской власти, как люди относились к власти нацистов, была ли какая-то разница?
Ну, за це я не можу сказать, бо я його не помню і не знаю. Ми тоді малі були. А так, як уже після війни, коли почали у школу ходить, нас всіх збирали і учили. При радянській владі це було.
То есть к советской власти вы относились нормально?
Нормально.
Расскажи, пожалуйста, уже о своей жизни после школы, после того, как ты закончила 7 классов?
Раніше була семирічка в нас, початкові класи – до 4 класів. Тоді в селі був один учитель і дітей небагато було. Так там було і 1, 2, 3, 4 класи. Ото один учитель нами занімався. А потім після початкової школи була семирічка. І я ходила в посьолок Чапліно (школа № 52) до семи класів. Це в 1954 році я закінчила 7 класів.
То есть вы переехали из родного села?
Да, із Новомиколаївки ми переїхали були там в Чапліно. Батько після війни, як вже прийшов, робив у колгоспі на таркторі, і все було. Вже трошки і машини були, хоча не так, як зараз. Тоді таке… Машина, хоть 1-2, но в колгоспі були. І батько там наш вже працював. І так ми і жили.
Скажи, пожалуйста, была ли какая-то разница между жизнью после войны, вот первые эти годы и в начале 50-х, было ли лучше?
У 50-х ясно, шо вже було трошки краше. І люди одягнуті були краше, і в нашій сім’ї було краще, і жити було вже трошки легше. Працювали, жили, трудилися.
Інтерв’ю подано мовою оригіналу або за допомогою транслітерації зі збереженням національних, регіональних та індивідуальних особливостей мовлення.