[ВР] Вероніка Патай, [ЧП] Чеслава Поправска

ВР: Скільки років Вам було, коли почалася війна?

ЧП: Мені виповнилось 11.

ВР: Що відчуває одинадцятирічна дитина, коли трапляється щось подібне?

ЧП: Я все чула, знала. Коли почалася війна, було дуже спекотно. (зітхає) Ми всі готувалися до втечі від німців, але це не спрацювало. Ми залишились у своєму будинку, нікуди не ходили. Люди тікали на возах, але це не допомогло.

ВР: Це було перше вересня, тож, можливо, була якась підготовка до школи?

ЧП: Була підготовка, але нічого не почалось, навчання у школі не розпочалася.

ВР: Чи всі вже знали про те, що відбувається?

ЧП: Так, усі вже знали.

ВР: Який Ваш найбільш ранній спогад з того часу, окрім того, що була спека?

ЧП: Люди готувались, пекли пироги на дорогу, але з нашого села ніхто не втік.

ВР: Яке це було село?

ЧП: Я жила у Поніні. І німці прийшли, мабуть, 3 вересня. Спочатку вночі вели спостереження, а потім вдень, наприклад, від Лешна до Познані, німці їхали на автомобілях та мотоциклах.

ВР: Чи хтось вдома пильнував замість того, щоб, наприклад, лягти спати?

ЧП: Ні. Ми не спали першої ночі, бо коли почалася війна, поляки підпалювали стоси сіна у господарствах. Якщо хтось мав майно, були великі стоси, тож коли вони підпалювали, наприклад, 2-3 стоси разом, від вогню стояла заграва. Було так світло, як удень.

ВР: Це заважало спати?

ЧП: Спати було неможливо. Ми всі спостерігали за тим, що відбувалося тієї ночі, і як діти – втомились і пішли спати. Я була найстаршою дитиною. Моя сестра народилася в сороковому році, а батька депортували до Німеччини у сорок першому. Ми залишились – нас було четверо, з нами залишилася мама та мої бабуся й дідусь. Ми довго не жили у своєму домі, тому що нас виселили, завезли до Любоша, і там був поділ: якщо хтось був дорослий, його везли до Німеччини на роботу, а нас відвезли до Любоша, в одну кімнату без підлоги, у порожню кімнату – будинок був нещодавно побудований, незакінчений. Одна сім’я мала вже обладнану кімнату з кухнею, а в іншій кімнаті не було нічого. І туди завезли нас.

ВР: І скільки Ви там прожили?

ЧП: Ми жили там недовго, бо моя мати влаштувалася на роботу у німця, який виселив сусідів, і ми повернулися до Поніна. Німці погодились, щоб мама та бабуся у них працювали, тож ми повернулись, але не до свого дому, а до сусіда. І там ми жили до кінця війни.

ВР: Мама і бабуся були домогосподарками, так? Вони займались будинком?

ЧП: Вони працювали у цього німця цілий рік. Дідусь ні, а мама з бабусею – так.

ВР: Коли вони вивозили цих чоловіків на роботу, чи було відомо, що вони їдуть працювати до Німеччини, чи те, що з ними відбувається, було таємницею?

ЧП: Ніхто не знав, куди забрали цих людей.

ВР: Батько повернувся пізніше, після війни?

ЧП: Після війни він повернувся лише в липні. Війна закінчилася в травні, а батько, мабуть, лише в липні повернувся з Німеччини, бо був далеко, його вивезли аж в гори, і він працював на залізниці.

ВР: Як він про це згадував?

ЧП: Йому не було погано, бо їх захопили не росіяни, а американці, бо це було десь на заході. Йому там непогано було у німця. Повернувшись, він сказав, що німці йому не повірили, коли він згадав, що його сім’ю перевезли з власного дому до іншого. Вони не вірили, думали, що це неправда, що таке відбувається. Коли згадувалося про табори, вони також не знали, що є табори.

ВР: Я власне хотіла запитати про інформацію, тому що сьогодні, коли ми хочемо щось дізнатись, ми вмикаємо Інтернет, дивимось новинні канали по телевізору тощо, а колись навіть преса не була настільки розвинена – який був рівень поінформованості? Чи було відомо, що існують якісь табори, що людей кудись вивозять потягами?

ЧП: Під час війни ми не знали, що є табори. Це з’ясувалося лише після війни.

ВР: Звідки, наприклад, було відомо про політичну ситуацію, про те, що у війну вступають американці чи Велика Британія?..

ЧП: Нічого не було відомо, бо не було газет. Ми нічого не знали.

ВР: Отже, люди жили в повному незнанні?

ЧП: Це відбувалося щодня, але не було відомо, що когось вивезли.

ВР: Все з’ясувалося лише після війни?

ЧП: Так.

ВР: Може, є якісь спогади про те, що відбувалося у нас на місцевому рівні, у Косцяні та його околицях? Чи люди якось боролися?

ЧП: Ми знали лише, що були розстріли. Ми знали про це, бо я сама бачила, коли була у тітки на вулиці Косиньєрів, коли їх розстрілювали у нас на ринковій площі. Розстріляних везли на возі цією вулицею Косиньєрів, казали, що на кладовище, яке було єврейським, і там їх поховали. Але після війни це все зникло, там навіть будинки уже побудовані.

ВР: Їх розстріляли, бо вони були євреями?

ЧП: Ні, вибирали зазвичай політиків, вчителів. Їх везли кінним возом, тіла поклали на віз. А моя тітка жила на верхньому поверсі, тож ми бачили крізь вікно, як трупи лежали на возі.

ВР: Це була одноразова ситуація?

ЧП: Так було не раз. Якщо наставав час розстрілу, ті люди, які були на ринковій площі, перекривали виходи, і всі мали спостерігати за розстрілом. Люди, які там стояли, повинні були ще й плескати, бо це, мовляв, – зрадники. Навіть мій батько колись був там на одному розстрілі. Також на цьому ринку.

ВР: Може, є якісь позитивні спогади з тих часів?

ЧП: Позитивні? Коли мені було майже 14 років, я також пішла працювати до німця в Поніні. Це була жінка з Берліна, вдова. І там мені не було погано. У неї були тварини. Нас було четверо, і ми працювали там майже до кінця війни.

ВР: Було непогано, але чи є якийсь спогад, який викликає посмішку чи щось приємне?

ЧП: Коли жодного німця не було.

ВР: Для мене кожен, хто пережив війну – звичайно, я не маю на увазі агресорів та зрадників – усі, хто вижив, для мене є героями. Звісно, хтось зробив більше, а хтось – менше, але, можливо, Ви маєте якийсь такий спогад, за який Ви найбільше пишається собою?

ЧП: (зітхає, розмірковує) На війні не посміхалися, бо не було від чого. Усі боялися завтрашнього дня, того, що буде завтра.

ВР: Тобто, загалом війна проходила так: спочатку була депортація до Любоша, потім повернення до Поніна та робота у німців. Чи було ще щось?

ЧП: Мій брат теж мусив працювати. Також у німця в Поніні. А наймолодший брат був ще занадто маленьким, і сестра була такою ж. Вони були вдома.

ВР: Як виглядала робота? Чи була важкою? Чи добре до Вас ставилися німці?

ЧП: Залежить від того, як подивитись, тому що моєму братові теж не було погано. Він пас корів. Те, що йому наказували робити, він повинен був робити, вмів він це чи ні, – мусив навчитися.

ВР: Чи існував мовний бар’єр? Тобто, чи потрібно було швидко вивчати німецькі слова, щоб розуміти, що вони говорять?

ЧП: Ні. Ніхто не змушував цього робити.

ВР: Вони показували жестами, що треба зробити, чи німці трохи розмовляли польською?

ЧП: Ні. Моя німкеня зовсім не розмовляла польською. А там, де працював мій брат, теж не розмовляли, але всі знали, що робити, як пасти корів. Ми також повинні були всіх випасти, прибрати. Всі знали, що робити з такими тваринами.

ВР: Отже, це була просто робота з тваринами і в основному нічого іншого?

ЧП: Ми також возили таких маленьких кроликів, чи то морських свинок, до Познані на досліди.

ВР: Німці проводили якісь експерименти?

ЧП: Мабуть, що так, у Познані. Але ми про це не знали. Треба було завезти потягом і все.

ВР: Чи німці якось користувались тим, що поляки працюють у них? Вам доводилося виконувати за них домашні обов’язки?

ЧП: Кімнати треба було прибирати, і все. Така побутова служба, у кожного було своє: одна людина готувала, інша обробляла город, і ще тварини.

ВР: Яким був соціальний статус цих німців – чи вони належали до інтелігенції?

ЧП: Кажуть, вдова була одружена з німцем, який загинув на війні. Це була вже старша жінка.

ВР: Чи вивчили Ви від них якісь німецькі слова?

ЧП: Я вже майже забула. Я трохи знала, але молодь навіть не цікавилася цією мовою.

ВР: Можливо, Ви хотіли б щось додати до цього?

ЧП: Усі були щасливі, коли війна закінчилася. Це була справді радість. Всі зустрічалися. Люди після війни поважали одні одних. Більше, ніж зараз. І радість, як у молодих. Мені було 17 років, коли закінчилася війна.

ВР: І сталося так, що одного дня Німці виїжджають з Польщі, кожен повертає собі свій дім, чи це був довший процес?

ЧП: Німці втікали, почали звечора. Вранці я саме була удома, і сусід сказав, щоб я не йшла на роботу, бо німців більше немає. Усі тихо втекли. Ми нічого не знали. Крізь вікно ми бачили лише те, як дорогою їхали вози, один за одним.

ВР: І тоді можна було вже повернутися додому?

ЧП: Так. Ми повернулись, і в нашому домі не було нічого. Все забрали, бо той німець, який там жив, пішов на війну, дружина залишилася, і коли дружина зламала ногу, вона пішла до своїх свекрів і залишила наш дім. Там було порожньо, нічого не було, коли ми повернулись.

ВР: Як виглядало потім повернення до реальності? Люди одразу ж повернулися до шкіл, на роботу?

ЧП: Це було нормально. Треба було поступово наздоганяти всі етапи навчання. Класи об’єднувалися. Я не складала випускного іспиту, мені довелося йти працювати, батько повернувся в липні, мати хворіла, тож я пішла працювати.

ВР: Що це була за робота?

ЧП: У кравця.

ВР: Добре, це все. Дуже дякую.