Мій дідусь народився 1939 року в місті Дельменгорст. Невдовзі після цього його батька, державного службовця, перевели до міста Орлова (тоді Орлау), на сході теперішньої Чехії. У 1945 році сім’ї довелося втекти на захід. У цьому інтерв’ю мій дідусь розповідає про своє дитинство в місті Орлова та ділиться своїми спогадами про втечу назад до Дельменгорста.
Витяг із інтерв’ю з Анною Г., в якому вона розповідає свою сімейну історію та ділиться спогадами про Другу світову війну та повоєнний період.
Інтерв’ю з тіткою – Чеславою Поправскою, народилася 1928 року, проживає в Косцяні (місто у Великопольському воєводстві, між Познанем та Лешном), розповідає переважно про села поблизу Косцяна. Вона пережила війну неподалік свого сімейного будинку. Її батько був депортований на роботу на захід Німеччини і повернувся після війни. Мама та бабуся працювали у німців, тітка теж, коли досягла відповідного віку. Після війни почала працювати у кравця.
Коли Марії було всього кілька тижнів, у світі вже спалахнула нелюдяна й жахлива Друга світова війна. Перші роки життя вона провела без батька, оскільки він критикував війну та ставлення націонал-соціалістів до євреїв, і без матері, оскільки внаслідок Другої світової війни вона захворіла на серцеву астму і замкнулася в собі. Під час одного з бомбардувань мало не загинув її старший брат.
Інтерв’ю з моєю бабусею Ганною Маршалок (дівоче прізвище Земба). Вона народилася 12 квітня 1948 року в селі Старий Скалат на Тернопільщині. Після смерті матері в 1959 році і батька в 1960 році потрапила до інтернату в Бережанах. Після закінчення інтернату повернулася до Старого Скалата, працювала в бухгалтерії на Підволочиському спиртзаводі, одночасно навчаючись заочно на технолога харчової промисловості у Львівському університеті харчових технологій. Після закінчення університету працювала технологом спочатку на спиртзаводі, а потім на фабриці побутової хімії в Скалаті. Одружилася з односельчанином із польської сім’ї — Станіславом Маршалок. Має доньку і сина. У селі Старий Скалат мешкає дотепер. В інтерв’ю — спогади Ганни, свідчення родичів і знайомих про історію родини, стосунки між українцями та поляками під час Другої світової війни та в повоєнний період.
Я взяла інтерв’ю у свого тата, який народився 1959 року. У розмові тато згадує історії, пов’язані з ІІ світовою війною, які розповідали йому його батьки. З емоційної розмови, яка тривала понад годину, я дозволила собі вибрати найцікавіші фрагменти, в яких мій тато розповідає, серед іншого, про те, як німецькі солдати жили у будинку його батьків, а також про німецького жандарма Енгельберта Гуздека – пострах нашого краю (Домбровське Повісля). Це інтерв’ю є прикладом пам’яті другого покоління.
Я взяла інтерв’ю у своєї бабусі 4 жовтня 2020 року. Вона народилася в місті Грюнберг (укр. Зелена Гура), поблизу міста Лодзь (Польща), у 1936 році. Лодзь було перейменовано на “Ліцманштадт” під час німецької окупації з 1940 по 1945 рік. Моя прабабуся, бабуся та шість братів та сестер втекли в 1945 році від Червоної Армії, яка вже підступала. Оскільки армія наздогнала їх через кілька місяців, їх відправили назад на батьківщину. Тодішні умови життя там були дуже поганими, тому в 1946 році вони знову втекли. Їх поселили в селі Лютґенроде в Нижній Саксонії. Через кілька років вони переїхали в Ессен, що в Рурському регіоні. Бабуся вийшла заміж. У неї п’ятеро дітей та вісім онуків. Зараз їй 84 роки. Ми з бабусею розмовляємо про її втечу, травми, повоєнний період та обговорюємо питання, як у її сім’ї говорили про війну після 1945 року.
Геновефа Руман народилася в Ястшембіку в 1949 році. У неї було вісім братів і сестер. Батьки багато працювали, щоб утримувати сім’ю. Після війни вони переїхали з дітьми із Загожина до Ястшембіка. Там теж було важко, але члени сім’ї підтримували одні одних. Діти гралися з дітьми сусідів, ділились їжею, допомагали одне одному. Незважаючи на важкі часи, Геновефа з любов’ю згадує дитинство та юність. У підлітковому віці вона переїхала до Криниці-Здруй, де жила в будинку тітки. Там вона відвідувала кулінарну школу, а згодом працювала. Там вона також вийшла заміж і створила сім’ю – вона живе донині у Криниці-Здруй.
У лютому 2020 року я зателефонувала моїм двоюрідним бабусі й дідусеві Ахіму, щоб поговорити з ними про війну та повоєнні роки. Він народився в 1940 році, вона – у 1941. Урсула є донькою Ельзи та Германа. Ельза та Герман мали семеро дітей, однією з яких була Рут, моя бабуся з маминого боку.
На жаль, раніше в нашій родині не цікавились історією сім’ї. Проєкт дав мені чудову нагоду змінити ситуацію. Я вирішила записати інтерв’ю з бабусею, адже ще з малечку пам’ятаю, як вона інколи розповідала про свого батька та його участь у війні.
Олексій Сидоров народився в 1920 році. До початку Другої світової війни служив у Радянській армії, у морському флоті, з 1938 року. На початку війни був призваний на службу в морські десанти. Отримав серйозне поранення, після чого був відправлений у госпіталь “Гарячий Ключ”. На цьому участь у війні прадідуся закінчилась. Повернувся до свого рідного міста Баку в Азербайджані.
Ділюся історією, що допомогла мені покращити стосунки з дідусем. Ця історія про те, як невдача може стати благом, якщо цього прагнути.
Це історія про нашого батька, дідуся, прадідуся, який брав участь у найзапекліших боях під час німецько-радянської війни. Події, що відбулися в 40-х роках ХХ століття, настільки вплинули на нього, що хоча він був і переможцем, дуже зрідка розповідав про подробиці тих страшних часів. Він завжди з болем згадував про цей період свого життя, своїх фронтових друзів, більшість з яких забрала Війна. Усі спогади, якими він ділився, залишилися в пам’яті його дітей. Зокрема, моєї бабусі (його доньки), моєї матері та дядька (його онуків) та в моїх особистих спогадах. Разом з ними ми провели наше родинне дослідження й зібрали до купи усю інформацію, про яку розповідав нам прадід, і яку ми знайшли в архівах. Текст озвучує моя мама як один із носіїв історії нашої родини.
Я представляю вам історію Станіслава Іваха та його родини – родини, яка приїхала до Високої, невеликого села поблизу Вроцлава, за сотні кілометрів, тікаючи з східних кресів. Про її розповідає літній джентльмен, соціально активний вісімдесятирічний чоловік.
Зофія Листош народилася в 1951 році, після закінчення війни. В інтерв’ю вона розповідає про труднощі життя під час окупації, які пережила її сім’я та родичі, а також про відкриття історії.