Що тобі запам’яталося з розповідей батьків про Другу світову війну?

Мої тато і мама були учасниками Другої світової війни. Наше покоління ─ це діти тих, хто пережив війну. Говорити про це не просто, але почну. Спершу моя розповідь буде про батька.

Слабий Пилип Степанович ─ це мій тато. Він народився в 1910 році. Коли почалася війна та під час війни він працював на заводі Січневого повстання. Оскільки він вже був хорошим фахівцем, на ньому була бронь. Із бронню на війну не брали, бо це був військовий завод, і він повинен працювати.

Під час бомбардування Одеси вони чергували, скидали фугасні бомби з дахів і продовжували працювати: робити танки «НИ» (На Испуг) із тракторів. Був гарним трактористом, електриком, механіком, тобто він був затребуваний. Потім усіх працівників заводу повинні були евакуювати, але сім’ї лишали в Одесі. Вони евакуювались на теплоході “Вірменія” (до речі, нещодавно його знайшли затонулим у районі Севастополя). Повантажили на палубу і вирушили до Криму. Страшні речі він розповідав: як літаки літали над палубою, і ось-ось бомби скинуть. Говорить ─ ось так-от кашкет підніметься, волосся дибки. Він тоді і посивів після цього нальоту, коли вони були в морі і зверху ─ бомбардувальники. Хотіли в Судаку висадити, потім у Севастополі ─ ніде не приймають. І я вже не пам’ятаю, де їх висадили: чи в Алушті, чи ближче до Севастополя. І дали їм саперні лопатки та ковдри, і йдіть, воюйте: відіб’єш у німця автомат і патрони ─ може і лишишся живим, а ні, то ні…

Одна частина була на Сапунгорі, друга частина в районі Севастополя. Потім почався відступ на станцію “Владиславка”. Вище керівництво втекло, лишивши військових, 7 тис. було взято в полон. Їх гнали в сторону материка (я не запам’ятала) десь у районі Джанкоя, десь у цих місцях, він розповідав. І коли їх гнали дорогою, була розбита німецька машина, і там лежали маленькі кусачки, то він їх підняв і кинув собі в кишеню. Були побиті вівці, і він шматок нутряка кинув собі за пазуху. Це його і врятувало.

Їх помістили в бараки. Мороз лютий, холод. Штабелями трупи біля цих бараків складали. Їжі особливо не було: картопляні шкірки та пшеничну баланду раз на день давали. У найлютіший мороз і завірюху тато вирішив тікати. Він бігав, грівся біля барака. Німці спиною розвертаються ─ начебто бігає, гріється. Раз ─ дріт відкусив, а метал на морозі крихкий. Бігає, бігає ─ і ще раз відкусив. Так він перекусив дріт і втік із табору. Пішов подалі, дійшов до якогось-то села. Ніхто не хотів його брати, але одна жінка змилостивилася і пустила в сарай заночувати. Боялися, як тільки знайдуть, відразу ж розстріляють сім’ї. Ніхто, звичайно, не хотів ризикувати життям своєї родини, щоб дати притулок військовополоненому. Він сховався. Вона йому дала їжі. Тато поїв пшеницю, а від голоду не можна відразу їсти, тому що сильно здуває, і сильні болі почалися.

Але вранці він пішов від неї. І пішов у сторону якогось міста. Це все було в районі Джанкоя. Пішов десь там. А там електрик робив лінію передач, то тато йому допоміг, і він дав йому за це шматок якогось хліба. І вони пішли в це місто, по-моєму, навіть це в Джанкой пішли. Він побачив там хлопчика, який жив неподалік його рідного села, у Велико-Михайлівці, там, де німецькі колоністи жили. Він у німців працював перекладачем. Тато говорив, що років 14 цьому хлопчику було. Він впізнав тата. А татові подобалася сестра цього хлопчика. І він там працював на тракторі в якомусь 1928 році, або 1927-28-29, у колоністів працював. Хлопчик впізнав його і до нього: «Дядя Філя, дядя Філя». Він повів тата в комендатуру, і почав розповідати німцям щось. Німці сміються, тато нічого не розуміє, той хлопець ледь не плаче, але виписали йому аусвайс. За 10 днів він повинен був дійти до Одеси. Щоб цей аусвайс не забрали румуни, його попередили, щоб румунам особливо не показував. Особливо йому важко було перейти Варварівський міст у Миколаєві. Але там були німці, пропустили. Дійшов він майже до Одеси, а там румуни його забрали знову в полон.

І в Усатово був табір. Він там опинився в полоні. Скільки він там був ─ я не пам’ятаю. Коли якась жінка прийшла шукати свого чоловіка, і вона не знайшла, то він їй підморгнув, показав, щоб взяла за нього. І вона, ця жінка, його вивела. Дала хабар, вивела з табору. І тато пішов з Усатово вже пішки до Одеси. Але тут румуни були, і постійно стріляли, кожну годину. Він же не знав, що там комендантська година. Він добу добирався через поля зрошення через селище Котовка. Це він добу добирався до станції Товарна, тому що вони жили (сім’я) на станції Одеса Товарна. Він потім зрозумів, що кожну годину патрульні румунські перестрілюються, і що нічого страшного, і можна потихеньку йти. Дружина його зустріла, і він більше нічого не пам’ятає. Він заснув та спав три доби. Коли прокинувся, і Настя його нагодувала, то ціла черга стояла в коридорі з дружин, мам, сестер евакуйованих. Усі прийшли, бо почули, що Філя прийшов. І почали питати про своїх родичів, коли бачив, коли чув.

А далі треба ж було працювати, за щось потрібно було жити: двоє дітей, голод, війна. Він покрутився, покрутився якось, а харчуватися треба. І він знову пішов на Січневий завод до німців працювати. Попрацював він там трошки місяць, зібрав свої пожитки, і разом зі сім’єю вирушили в село до батькових батьків в Ново-Петрівку Велико-Михайлівського району. Усю окупацію вони були в цьому селі. Десь щось ремонтував, чи машинки швейні, то ще якимись ремонтом займався.

Коли вже наші наступали, то німці розстрілювали всіх молодих чоловіків. Потрібно було сховатися. Його брати сховалися в одному місці, а він сховався зі сусідами в іншому, десь у сараї чи підвалі. Але його братів знайшли, і всіх трьох розстріляли. Вони там так на пам’ятнику, їх імена написані в Ново-Петрівці.

Тато залишився живий. Оскільки він був в окупації, то пішов у штрафбат. Усіх забирали в штрафбат. І він був учасником Яссо-Кишинівського угрупування. В основному він був на Кіцканському плацдармі. Страшні речі він розповідав. Це був серпень, 26 серпня 1944 року. Він без води, без їжі. В окопах ─ бруствер з трупів. Вночі могли доставити трошки поїсти і води, тому що води не можна було випити ніде. А тим більше ще солі не було. Пекло страшне, але тато вижив. Потім їх відправили на переформування, і там його зустрів замполіт із Січневого заводу. Впізнав і забрав у самохідний дивізіон. До кінця війни він служив у самохідному дивізіоні.

Пройшов Польщу. Оскільки він був зі штрафбату, то його першим пускали на мінні поля. Він першим проходив. Усю війну з ним було його свідоцтво про народження та іконка Філіпа, на якій було написано, коли він народився і коли його хрестили в церкві. До сих пір є у нас ця ікона, то треба буде її напевно заламінувати.

Він брав участь у звільненні Варшави та Берліна. Страшні речі він розповідав про взяття Берліна, коли йшли до Бранденбурзьких воріт. Коли йшли, то техніки було багато; військові, які були на самохідках; хтось був поранений, хтось мертвий; але ніхто не дивився ─ їхали по живим, по трупам, по пораненим. Це він ціле життя згадував, як по живим людям їхали до Брандебурзьких воріт. Єдине, чого не пам’ятав, ─ як він опинився у шпиталі. Потім уже він дивився, що сталося, звідки вистріл відбувся. Зенітка вистрілила по самохідці, і самохідка вистрілила в бік зенітки. То вийшло, що вони вистрілили одночасно, тому що і та, і та зброя були розкурочені. Залишився командир живий, але в нього щелепу знесло, йому ставили щелепу на місце. І у нього сильна контузія була. І в тата теж контузія і опік спини найсильніший. Усе життя страждав він, що до спини не можна було доторкнутися. Потім спина довго боліла… Пилип дожив до 2000 року. Тобто, після 1945 року він 55 років страждав від болю в спині, і навіть спав на боці, на животі. На спині спав, але доторкатися до спини було боляче. І навіть просто носити одяг було болісно. Тоді, 1945 року, він, мабуть, не долікувався. Зі шпиталю втік, бо дивізіон мав рухатися на схід до Японії. А він не хотів від своїх відставати. Йому давали інвалідність, він не захотів. Хотів приєднатися до своїх, наздогнав їх. Потім його все одно комісували, і він вже повернувся до Одеси, і знову пішов працювати на свій завод.

Працював там, але в Одесі голод був сильніший. І вони зі сім’єю переїхали до батьків дружини у Вознесенськ. Там вони жили, потім не склалося в них життя, розійшлися-розлучилися, потім він зустрів маму моєї бабусі.