Анжей Іван

Які Твої спогади про Другу світову війну?

Я народився в листопаді, а війна почалася у вересні. Так я народився під час війни і, що цікаво, німці заборонили народжувати вдома. [Раніше] У кожному районі Сосновця була дільнична акушерка, і вона приходила додому для пологів. Я перший в сім’ї народився в лікарні. Звичайно, я про це не знав, пізніше вони сказали мені: „ти народився в лікарні, а не вдома”.

Що я можу сказати про воєнний період? Ми жили на вулиці Калиської, у двоповерховому будинку, в якому був похорон і ще щось. Сєлєць, Сєлєць район, але близько до центру міста. Внизу, чи то діва чи вдова, то, як кажуть, вона підписала німецький список [Volksliste]. Вона підписала і для цього отримала кращі картки і так далі. Мати її знала, тому коли вона йшла до магазину, залишила мене у неї. Вона почала навчати мене розмовляти німецькою мовою “Ґутен Морґен”. Я сидів у дитячій колясці, ще не ходив, але міг повторити привітання, “ґутен таґ” тощо, ітд., і до того проклинати “Доннерветтер” німецькою. Вона навчила мене цього, і я повторював, як папуга, те, що вона сказала мені. Вона висміяла це і просто продовжувала повторяти. Пізніше вона вивезла мене з дитячою коляскою до двору, дехто йшов, я сидів, я ще не ходив, але я вже говорив, бо мав таку дивну красуню, що я почав швидше говорити, а ходити пізніше. Деякі чоловіки проходили повз мене, і я до них “ґутен Морґен”, і вони дивилися на мене так, ніби хтось їх гнав і втікли! Ось як це виглядало. Я пам’ятаю це, але вони мені відразу після війни сказали, що я робив такі речі.

Німці, як німці, ходили. Пізніше ми переїхали до Дубової Гори, до новозбудованого будинку, куди також приходили німці. Я пам’ятаю час, коли вони покинули нашу територію, тоді вони прийшли до нас додому, ми були в підвалі і вони влаштували вечірку на нашому першому поверсі, тобто вечерю, звичайну їжу. Пізніше, вони зибралися та вийщли. Це був кінець війни. І вони залишили всю вечерю, жовтого сиру та інших речей, ми були задоволені цим.

У школі № 18, яка знаходилася на вулиці Дубової, не було школи, лише німецькі казарми і вони [німці]. Вони виходили з цих казарм з великим собакою та дресированим півнем. Усі люди боялися їх і цього собаку.

З півнем?

Так, з півнем, дресирований півень. Люди боялися цього півня, я також боявся.

O! Або екскурсія до Славкова. Сім’я моєї матері жила в Славкові, тож, коли вона встигла, вона їхала зі мною до Славкова, щоб відвідати сім’ю і дістати щось, наприклад, убитого півня, живого півня чи курку, бо їх там годували. У нас того не було. Пам’ятаю, що у Славкові моя мати помилково сіла на поїзд у німецькому купе. Вона сіла і сказала: “Я згадала, що ти розмовляєш німецькою та проклинаєш німецькою”. Потім вона почала молитися. Вона виймала розарій, молилася, я дивно дивився на неї, [я не знав], що вона робить, чому вона сиділа в вагоні. Я не знав, що це німецьке купе], але німці сиділи [в ньому]. Вони дивилися на мене, тому що я поводився дивно, але я не почав проклинати. Якось я та моя мати не мали проблеми. Ми дісталися до Сосновця Даньдівки, першою зупинкою була Даньдівка, і [ми не знали] що робити з цим півнем, тому що ми отримали інформацію про те, що під час виходу буде пошук. Мати відчинила вікно і кинула зв’язаного півня через вікно в траншею біля залізничньої колеї. Вона вийшла на вокзалі, і батько приїхав на велосипеді на вокзал, він знав, у який час [прийти] щоб забрати мене та валізу, а мама сказала: „у мене був півень, але я викинула його більш-менш за кілометр”. Мій батько їхав на велосипеді уздовж залізничних колій у напрямку Даньдівки й знайшов цього півня. Цілого й живого.

Чи були арешти серед родини чи друзів?

Ніхто в моїй родині не поїхав до такого великого табору, як Осьвенцім, а сусідів часто в’язнили за вироблення алкоголю. Сусіди брали різні речі і робтлт [з них] алкоголь, нелегально. Хтось повідомляв або не повідомляв, можливо, німці відшукали й забрали її в тюрму на Радоху. Вони казали, що якщо піде сидіти двічі, утретє поїде до Осьвенціма. Коли приїхали росіяни, на Дубовій Горі перше запитання від них завжди було: „Куда ґєрманьці і куда водку”. Де Німеччина і де горілка. Батько сказав їм: „німців немає, вони пішли і пішли геть на захід. Кінець війни.” „Це добре, добре. Але нам потрібен алкоголь”. „Сусід робив”. Тож вони пішли до сусіда, кожен все одно дізнав б ся. Вони пішли до сусіда, сусід мав запас алкоголю, бо вони його робили. Росіяни хотіли це все взяти, бо вони так сильно голодували за цією випивкою, що, побачивши її, випили б все. Але оскільки батько прийшов з ними, вони сказали йому: „Слухай. Спочатку ви вип’єте половину склянки, тому що ми не знаємо, що це таке”! Вони боялися отрути. Це не була отрута. Вони налили батькові та він випив цю склянку. Вони побачили, що з ним все в порядку, все взяли, упаковували, давай! Сусід залишився без алкоголю.

Вони поводилися не так погано, але я пам’ятаю випадок російського солдата, який був би зразком для наслідування для інших. Вони стояли під школою машиною, і в цій машині було трохи їжи, цукру та вівсянки. Ми пішли подивитися на цього солдата, і він запитав мене: „У вас є мати?” Я сказав, що вона вдома. Він відповів: „добре, хорошо”! Потім він запитав свого друга: „У вас є мати?”, І він сказав: „У мене немає матері, вона мертва”. Цьому солдату стало сумно. Він вийняв вівсянку, насипав її в мій гаманець і сказав „їжте”, бо її їлося сухою, бо чоловік голодний. А йому, оскільки у нього не було матері, він висипав більше цієї вівсянки і додав до нього цукор. Цей Ясю був настільки голодний, що він поклав голову в цей гаманець та їв так, щоб все це прилипло до нього. Я дивився на це і мені було сумно бачити такого голодного хлопця.

Чи Ти або Твої брати та сестри ходили до школи під час війни?

Моя сестра, старша за мене, ходила під час війни [до школи], не на Дубову Гору, бо там ще не було школи, її заснували лише після закінчення війни, але на вулиці, де зараз вулиця 1. Мая. Це було зовсім далеко, але вона ходилаа там, якщо батько встиг, він їхав на велосипеді з нею. Колись вона вийшла зі школи, коли на місто відбувався наліт. Літали літаки, сюди скинули бомбу. Діти втекли, вона сховалась у якісь підвалі, заблукала, не знала, де вона, пропала безвісти. Пропала безвісти. Шукали її дядько, мати. Шукали й шукали, через дві-три години вона нарешті вийшла з підвалу й знайшли її. Вони запитали, що вона там робила. „Я втікла, бо бомби летіли”. Була тривога. Це був кінець війни, тому цей наліт, ймовірно, був зі Сходу, вже перегнивали німців.

Хтось із сім’ї належав до АК? Які там були їхні обов’язки?

Вся [моя] родина була в АК. Всі були. Після війни шахрайство сталося через те, що комуністи почали шпигувати АК та закликати до визнання (допиту). Колеги зібралися і написали, що вони в Армії Людовій. Комуністи дали їм деякі медалі та ордени. Армія Людова також була, але це була прорадянська частина, а АК ні. Вони не призналися до АК, вони обманювали. А через те, що вони обманювали, їх не посадили до в’язниці.

Батько добре гуляв по деревах. Однею з його спеціальностей було підглядання території гестапо. Він піднявся на дерево, тут, на Погоні, біля дому шахтаря, де був гестапо, і з цього [дерева] він бачив, що вони роблять на площі. Коли вони виконували вправи чи щось інше, він все це бачив і мав обов’язок тікати звідти доповідати – скільки гестаповців бачив, яку зброю вони мали і так далі. Це була функція батька, і його функції часто були дуже дивними. Він пішов за травою для кроликів, нарвати траву, бо у нас були кролики, а під цією травою у нього був звіт. Німці зупинили його. [Вони запитали] „Що це, вас іст дас?”. Вони шукали і шукали, а він якось згорнув папір, бо якби вони знайшли папір, посадили б його. Вони лише сказали йому викинути цю траву, і йому вдалося. Інакше він би сидів і невідомо, чи б вийшов.

Натоміст на шахті, це були справді чудеса. У своій механічній майстерні він зробив стіну з листового металу, споїв стіну. Це виглядало так, як б це була стіна з листового металу. За цим листовим металом у стіні було приміщення для зберігання всіх доповідей, звітів і т.д., і т.д. Натоміст керівником його майстерні, бо [батько] працював у майстерні, був хлопець із Шоп’єніців, тобто сілезець. Коли цей сілезець прийшов на початку війни і дали йому посаду, він сказав батькові та всім [співробітникам]: „Ви, сволочі, ви не можете кирити тут, я! Тому що тут дерево і воно згорить. Тільки я курю”. І він сидів посередині і курив. „Я курю, а вам не дозволено”. Вони сміялися з нього, але він був начальником, сілезцем, вірним німцям. Він ховав це, припаяв стіну, закривав її, приходив там хтось із АК, брав звіт чи щось ховав, втікав і такий це був відділ, такі секретні ігри.

Чи було на шахті більше людей, які були в АК?

В АК було більше людей, але, можливо, вони навіть не знали, що вони в АК. Вони знали, що вони в конспірації, і зобов’язані були повідомляти про певні речі. Якщо вони побачили, що робить якись німець, потрібно було звітувати, це був обов’язок. Вони мали в АК статус як прості солдати. Армія Крайова була найбільшою організацією, і всі батькові брати були в АК.

Як закінчилася війна для дідуся та його братів? Чи стикнулися вони з якоюсь неприємністю через приналежність до АК?

Це сталося, але якось вони з цього вийшли. Усі пішли, але не Фелікс. Наприкінці війни Фелікса заарештували, відвезли до табору в Мисловіце і там він помер. І він був найважливішим, бо він був функціонером у АК, а не звичайним робітником. Його брата Вацлава делегували до Глівіце на залізницю, тобто на залізничну позицію. Він залишався там багато років після війни. Дивна поведінка, спершу воює з більшовиками, а потім каже: “що ж нам робити, коли більшовики сюди увійшли, їх стільки, що ми не впоратимемося”. Так він думав про це. Його брати сказали: „Якщо ви зможете примиритися так, це буде беззаконня”. „Ну, але ми не можемо робити третьої світової війну, як ті, хто зараз у лісі”. Бо в лісі були солдати. “Вони хочуть третьої світової війни і все ще організовують релігійну службу в лісі для третьої війни. Адже ми не можемо виграти цієї війни, яким чином? Адже російська армія величезна, і ще будуть її підтримувати із заходу.” Так думалося. Пізніше вони казали, що цей Вацлав думав правильно. Не приємно поступатися комунізму, але у нас немає вибору. Це були його погляди, і брати поділилися з ним цими поглядами. Хоча їм не було приємно, особливо цьому Вацлавові, який ледве повернувся у 1920 році. Йому було 17 років, коли він зголосився (до армії), він обманював, що йому 18, і пройшов через весь фронт.

Чи у вас є якісь цікаві спогади про часи після війни?

Колись убек увійшов до будівлі, яка називалася лазаретом, це була лікарня з часів першої світової війни. Це була висока, бетонна, примітивна будівля. Тут жили такі, там такі. Під одним вікном “бум, бум, бум” або Лондон, а під іншим сигнал Радіо Вільна Європа. Ми сиділи всередині з моїм другом Донком, коли чоловік зайшов. „Слухай, це здається цей чоловік, шпигун, убовець?”. Ми злякалися, що він зробить, може, він не шукатиме їх і зачинить нас? Ми жили через дорогу в сусідніх будинках. У нас була така іграшка, бляшана діжка, і ми спустили її вниз по сходах. Як рубнула на цьому поверсі! Убек в ноги,втік. Ці два чоловіки, сусіди, один Цєсьляк, а другий, мабуть, Марчак, вийшли та почали говорити один одному „ти хам, ти хам!”, бо кожен думав, що це той другий скидав, а не ми. І ми тихо сиділи в кутку і втекли, коли вони почали битися. Тоді ми побачили того убека, як він тікає в кущі. Така дурна пригода. Дурна думка. [Нам не дозволяли слухати Радіо Вільна Європа.] Ми не підслуховували, ми тільки чули, тому що цей сигнал був нам відомий, вдома мій батько його налаштував: „бум, бум, бум”. Це був Лондон, але в той час він дивився у вікно, закривав його і т.д. Зрештою, через кілька років після війни я був на вечірці у його старшого брата Юзефа на вулиці Скаутів, у цьому великому будинці. Хтось включив конкурс фортепіановий, і раптом хтось змінили станцію, „бум, бум, бум, бум”. Отже, трансляція з Лондона. Бабуся підскочила на ноги, підбігла до вікна і сказала: „Якийсь сучий син знову прийде і слухатиме”. Але це був вже 1957 рік. Люди боялися.