Барбара Вицішкевич

З очевидних причин ви не пам’ятаєте війну, але з історії моєї сім’ї я можу зробити висновок, що ви можете сказати мені про долю ваших батьків. Почнемо з мами – що можеш розповісти про її долю під час Другої світової війни?

Як ти добре сказала, я не пам’ятаю війни, я народилася після війни, але мама сказала мені що небудь. Моя мама народилася в 1925 році, тому, коли почалася Друга світова війна, їй було 14 років. І так, на жаль, сталося, що другого дня від початку війни, під час нальоту на Катовіце –  тому що я там народилася та звідти походила моя мама – моя бабуся померла від серцевого нападу, втікаючи в укриття з мамою, її братом і сестрою. Для дітей це був страшний досвід, тому що моїй матері було 14 років, її брат був на 3 роки молодший, а моя сестра була на рік старша. Це було травматичние – окрім нападу Німеччини на Польщу ще смерть матері. Це в деякому сенсі мало великий вплив на долю моєї мами, її характер, тому що вона завдяки тому пізніше стала дуже твердою і спритною людиною. ЇЇ треба було якось думати про себе. Як і більшість дітей, які тоді жили у Сілезії, моя мама мусила ходити до німецькщї школи, тому що це була вимога. Вона закінчила німецьке професійне училище, а потім мусила працювати. Вона працювала у відомиій миловарній фабриці. Якщо я добре пам’ятаю, її власник був німцем, його звали Коллонтай. Це була дуже відома фабрика. Моя мама пізніше сказала мені, що під час війни вони переробляли жир привезений з концентраційного табору Освенцим. Його обробляли або додавали до мила або інших інгредієнтів. Моя мама лише сказала мені, що це дуже погано впливало на жінки, і особливо на вагітнхі жінки, які там працювали. Діти родилися з багатьма хворобами, якщо вони взагалі родилися. Мені здається, що моя мама працювала там до визволення. Моя мама походила з силезької родини. Як і з багатьма сім’ями в Сілезії, її доля була дуже складною. Мій дід був повстанцем і брав участь у трьох силезських повстаннях, а його двоє братів під час війни вибирало німецьку сторону, і після війни вони емігрували до Німеччини. У всьому цьому нещастя допомогло моїй мамі одно. Коли вона працювала на миловарному заводі, одного дня приїхало гестапо та деяких людей забрали в Освенцим, не знаю, чомуб моя мама не розповідала мені. Дивно, один із гестапівців запитав цих молодих дівчат, тому що там працювали лише дівчата, про прізвищі. Коли мама, яка по черзі сказала своє ім’я, він запитав, чи пов’язаний з нею пан В’єхочек, директор одного із заводів у Катовіцах. Мама відповіла, що це брат її батька. Таким чином, у всій цій нещасті її вряеувало те, що вона була взята з ряду, призначеного для пере вивіз в Освенцим. (…) Коли мама моєї мами, тобто моя бабуся, померла від серцевого нападу, з 2 вересня, моя мама мусила швидко стати дорослою людиною. Хоча її сестра була на рік старша, однак була дуже поганого здоров’я, а також померла під час війни від пневмонії. Мій брат був молодшим, тому всі обов’язки впали на мою маму – такі обов’язки, як домашнє господарство та робота. Всі молоді люди повинні були піти до праці після закінчення школи. Я знаю, що вона з великим жалем казала, що забрано її дитинство. (…)Повернувшись до спогадів моєї матері, я пам’ятаю, що як молода дівчина, напевно, працювала в деякій охороні залізниць, тому що на одній із фотографій вона носить німецьку уніформу. Я не вмію розшифрувати це, моя мама ніколи про це нічого не говорила. Я лише знаю, що вона працювала в деяких військових службах.

Не менш цікава доля вашого батька, який був, серед іншого, примусовим робітником у Німеччині. Що ви можете сказати мені про нього?

Я могла б сказати багато доброго, але конкретно повернусь до питання про період Другої світової війни та після неї. Мої батьки познайомилися в кінці війни. Будучи маленькою дитиною, мене завжди цікавило, чому у мого батька немає пальців на лівій руці. Спочатку він висміював це, пізніше, коли я трохи виросла, він розповів мені, як це сталося. Під час війни, коли він був молодим хлопчиком, він був вивезеним до примусової праці в Німеччині, а також як зрештою багато поляків. Він працював, якщо я добре пам’ятаю, поблизу Дортмунда на фабриці. Я не знаю, чи це деревообробна фабрика, лісопилка чи меблева фабрика, в будь-якому випадку щось пов’язане з деревом. Там, на роботі, машина відрізала йому палці лівої руки. Пізніше він лежав у лікарні, ймовірно, у Дортмунді. Звичайно, після виходу з лікарні він більше не міг бути примусовим робітником, тому що він став інвалідом. Він повернувся до Польщі, до свого родинного дому. Мої батьки розповідали мені, що після війни – я не знаю, в які роки це було, тому що я тоді була маленькою дитиною – мій батько отримав пенсію за інвалідністю, звичайно, від польського уряду. Сума цих виплат за інвалідністю була смішною. Тільки тоді, коли відбулася “Хрущовська відлига”, можливо, в сімдесяті роки, за часів Ґерека, було польсько-німецьке примирення, і вони також мали документи мого батька в своїх архівах. (Виправлення – батько бабусі почав отримувати пенсію в 1988 році, а Фонд Примирення Польсько-Німецькебув створений у 1991 році). Після декількох років, мій батько почав отримувати пенсію безпосередньо від німецької держави. Пенсіа була виплачена щомісячно на банківський рахунок ПКО СА, тому що тільки там можна було депозитувати валюту, а пенсія була виплачена німецькими марками. Крім того, німецька держава розрахувала моєему батькові гроші за всі ті роки, коли він не отримував пенсію, я точно не знаю, з якого року. Я вже була дорослою людиною, коли мій тато отримав лист з інформацією, що йому зарахували стільки і стільки-то тисяч марок. Це, мабуть, десяток чи кілька десятків тисяч марок, я знаю, що для тих часів це була велика сума грошей. Звичайно, польська держава виплачувала їх моєму татові за як найнижчому курсі, зрештою не тільки йому. Я думаю, це було зроблено багатьма людьми, тому що він тоді не був єдиним. Отже, цих грошей не було так багато, щоб це могло допомогти батькам пізніше в житті, щоб вони могли завдяки їм дозволити собі багато чого. Ось чому вони мали трохи жалю.

Як Ви думаєте, чи події, чи долі ваших батьків вплинули на вас, ваше життя, на те, як ви все сприймаєте?

Я так думаю. Я просто дивлюся інакше і завжди інакше дивилася польсько-німецькі справи. Коли я вийшла заміж в 1968 році, я приїхала на Кельцчину, до свентокшмського воєводзтва. Я пам’ятаю, що це завжди мені було дуже боляче, коли друзі казали: “Як це? Ти не розмовляєте німецькою? Адже ти з Катовіц, з Сілезії, ти німка”. Такий був стереотип в ті роки. Це було кілька десятиліть тому, тепер часи змінилися, тепер ніхто так не думає. Але тоді це мені було дуже боляче, тому що я завжди відчувала себе як полька, і не розуміла, чому вони думають, що я німка і знаю німецьку мову? (…) Я згадала ще одну дуже цікаву річ. В кінці сімдесятих, початку вісімдесятих років, коли не кожен міг виїхати за західний кордон – ви повинні мати паспорт, подати заяву на отримання візи, це було багато проблем – я перший раз поїхала до Німеччини. І який був мій сюрприз щодо німців, місцевих жителів. У той час я була в місті відпочинку, тому корінних жителів, корінних німців там було мало, тільки готелі та будинки відпочинку. Ми були двоє, окрім нас, нікого з Польщі не було. Я була надзвичайно здивованою дуже привітним прийомом і німецької молоді – тоді я теж була молода – і людей похилого віку. Це справило на мене дуже позитивне враження. Пізніше, протягом багатьох років, навіть у Польщі, я завжди звертав увагу людям, які не говорили дуже добре про німців, тому що я мала дещо іншу опінію.