Дарія Завойська

Останні роки війни. Спогади батьків.

Я не знаю, чи то був 47. Сина убили і сказали, що він був “бандера”. Усіх виселили. Лишили тільки хату. Багато у бункері убили, їх здали. Бункер був у Гурського. Хлопці не здавалися. Самі порозтрілювались. Бо мали вихід на дорогу, а солдати були звідти і звідти. Вони не здавались. Усі побились.

Господарі ще й хату запалили. Москалі їх (тіла) вивезли. І так покидали на  віз так, як худобу. І мати йшла із заду, і не мала права плакати. Її сина тяглася голова, а мама каже дайте я цій дитині голову покладу (на віз). Він її питає: “То твій син?” Мати відмовлялася від свого сина. 

Були важкі роки. Багато. Моєї тітки загинув чоловік. Повезли у Перегінськ, і там похоронили.

СРСР

Нас тримали так, як худобу. Тих щурів у клітці. Ніде так не було добре , як в Радянськім Союзі. Зараз ми так не бідуєм. Але наші родичі дуже бідували. Тітки чоловіка зловили, і у тюрму до Перегінського.

Його відправили до Сибіру. Тітка переховувалась дома. І коли до неї зайшли (солдати). Сказали: “Як твоє прізвище?” – “Хемій”.  Як би сказала Мельник то її б забрали. А Хемій, та й вже не брали.  

Потім зловили її “москалі”. Бо ніхто не хотів йти у колгосп.  Один москаль хотів прив’язати її до коня. Але тоді мій дідо був головою сільської ради. Десь там був, і впізнав її. Та й каже йому. Що ти будеш її до коня прив’язувати. Візьми і вибий її добре по дупі.

Тету відв’язали. Та так її побили, що вона дві неділі лежала на животі. Баба сраку мастила гусячим пером і салом. Так були побили. Мама так казала. Мого тата побили у Перегінську, коли його зловили. Бо він служив в УПА. Але потому, як вже війна скінчилась. Десь у Грабівці зібрались багато повстанців. І приїхав такий генерал, який сказав так: “Ми війну програли. України не буде. Москаль Україну забрав. Розходітесь. А ми їдемо закордон і будемо звідти боротися.” 

То напевно було у 1946, чи 1945. Всі розійшлись, лише залишились банд формування. І ще руські підсилали своїх. Доноси були.

Тата як зловили, то сильно били. Дідо був головою сільради, то нічого не міг зробити. Так били…

Дідо договорився. Сказали, коли повернуть тата. Тато один лишився у діда. Бо старшого сина забрали у Німеччину. Середній пропав безвісні, тільки тато лишився. Узяли коні і поїхали за татом. Викинули його надвір, то була зима. Зразу завили у плед. Тато не пам’ятає. Дідо розказував. Відвезли до Красного і взяли інші коні. То вже не було що вести… Коли привезли до лікаря, він питає: “Що Бандера?” Тато нічого не відповідав. Ноги і вени були порізані, гематоми. Частини шкіри вирізали. Великого пальця на нозі не було. Його завжди боліла ця нога.

Так били вороги тяжкі! Так як зараз діточок б’ють! [війна на Сході України з 2014 до сьогодні…] Невинні діти! А той “москаль” проклятий. Боже мій, Боже! Та й так жили. Ромчику. Так мучили нас. 

Люди не хотіли колгоспу. Телефонні дроти рвали. Робили ферму і забрали у селян худобу. Бідували! Мама за місяць могла на панчохи заробити. Важко було! Тепер дякую Богу, що моїм дітям важко.

50 років розлуки

Дядько мій був у Львові. А потому, коли німці відступали, то він зник безвісні. Тато казав, що дядькові було важко добратись до Америки. Він не знав мови. Стручки спочатку збирав. Коли навчився мови, то напевно десь вчився.

Бо працював при посольстві. Радником, напевно. У нього був гарний почерк. Він така інтелігентна людина. У мене є фото, коли вони зустрілись. Татові він купив костюм. Щоб вони були одинакові. Дядько був із 1920, а тато 1922.

Тато хоть молодший, але дивись як виглядає. Тут ще дядько із жінкою. А це дядькова родина. Тут написано “4 серпня 1990 року”. Так 50 років вони не бачились. Я дядькові вислала фото, щоб він впізнав тата.  Люди міняються. 

Дядька забрали німці у Німеччину. Баба померла, і навіть не знала, що син живий. Ніхто не думав, що він живий. Він боявся, щоб нас не виселили до Сибіру. Тому він писав під іменем Олени Любчин. У 1990 коли була Україна, то він вже писав під іменем Франка Вірстюка.

Родовід мами

Братів я не знаю, але сестер пам’ятаю. Пам’ятаю тітку Дубиху. Її виселили до Сибіру. Пам’ятаю тітку Прокопиху. Прожила 60 років. А Дубиха прожила більше 80. Вона залишилась там.  Мала там хату. Тут вона нічого не мала. Сина убили. Убили сина і ще й у Сибір виселили.  От… і так багато. Усією сім’єю. Тітки Полагни чоловіка виселили на Сибір. Тільки сестра залишились. Другого брата теж вислали.  Він був дуже грамотний.

У Караганді помер, а сюди його привозили, щоб похоронити. Мав грошей багато.  І привезли його труну сюди.  Казав, що хоче на своїй землі лежати. То були запеклі Українці. То якщо б повставали, ті що повмирали, то би дуже тішились. Що вони боролись. І є України. Я не носила нічого червоного. Тато казав, що червоний [символ Радянських військ] це кров.

У тебе є Бандери?

Він нікого не зрадив. І нікого не вивезли із села. Тоді діда [дід із Петранки був головою сільради] тримали цілу добу у Перегінську.

Питали: “У тебе є “бандери”?” Дід казав: У мене нема таких у селі. Жодної людини не вивезли із Петранки. А у нас багато вивезли. Я не пам’ятаю, хто тоді був головою сільради. Діда тоді убили (по материнській лінії.) Убили у 1945, чи 1946

…

Два рази був у Канаді Два рази море переплив. Чотири рази переїздив. А тут його смерть. І зробив документи, щоб поїхати в Америку Але баба не хотіла. Вона була із бідної сім’ї. Казала, що не може лишити свою землю.  Дід відправив свою сестру до Канади…