Геновефа Руман

[ПГ] Пані Геновефа, [Г] Габріела (я)

ПГ: Коли базувалися німці, вона була їх швачкою (сусідка), вона їм шила, тож для дітей у неї було все. Але про росіян на променаді [центральне місце для прогулянок в Криниці-Здруй, навколо якого розташовані найважливіші пам’ятки – примітка автора] я не чула …

Ну, і що тобі, Габрисю, розповісти?

Г: Що Вам найбільше запам’яталось з часів війни та після війни?

ПГ: Про період війни я пам’ятаю з розповідей мами, бо я народилася після війни.

Під час війни, у 1939 році, коли почалася війна, вони [сім’я Геновефи] жили в Загожині. У моєму домі вже було двоє братів, а потім у 1943 році народився третій брат, потім сестра у 1944 році та у 1947 році наступні брати – їх було вже п’ятеро. З війни я пам’ятаю, як були маленькі діти, як тата забрали до табору [табору примусової праці] у Новому Сончі. Найстаршому братові тоді було три роки. Жахливо. Пам’ятаю, як мама розповідала, що він біг за німцями і відчайдушно просив їх, щоб його відпустити. Я не можу про це розповідати, бо зараз заплачу… Він взяв із печі вівсяний млинчик, біг із цим млинцем і кричав: “Татусю, тримай!” і “Не забирайте у мене татка!” І один із тих німців відійшов від людей, від тих селян із Загожина, і сказав йому – сказав йому по-польськи – що тато повернеться. Він пам’ятає це донині! І справді – тато повернувся, його звільнили за три дні. А всіх інших вивезли, і ніхто до села не повернувся. У того німця було серце, і це його врятувало.

І до 1949 року вони жили там, в Загожині. Чи розповідати про те, як бомбили, як підірвали міст?

Г: Так, так, будь ласка.

ПГ: Ну, тато завжди ходив кудись, щоб заробити на хліб для дітей. А мама тікала. Коли міст бомбили і німці рушили, вона втікала до лісу, до такого бункеру. Тоді сестрі було три місяці. І там вони сиділи кілька днів. Коли вони повернулись додому, коли це закінчилося, німецький наліт на Загожин … – у них вдома було три корови, – а коли вони повернулись, то була одна корова. І мама пішла подоїти цю корову, щоб дати сестрі трохи молока, бо вона їла лише капустяний сік, «капуснярку» [сік з квашеної капусти – примітка автора] – так ми його називали. А потім німці забрали навіть цю останню корову. Але пізніше, це було вже після війни, в 1949 році вони зажили краще, мали корову, мали коня. Вони жили в одному будинку, у трьох кімнатах. Там жили три сім’ї з дітьми, це були брати та сестри моєї матері. Мама була вагітна мною, це був квітень 1949 року, вони взяли дітей на воза, п’ятьох, мама і тато. За возом була прив’язана корова, і тим возом ми приїхали з Лонцька до Ястшембіка. Тут були порожні будинки після виселення, раніше тут жили лемки, русини. Їх переселили. У Ястшембіку залишилось лише чотири сім’ї, а будинки, які вони залишили, були жахливі, крихітні, кишіли вошами… Тут була одна кімната над підвалом, кухня, ґанок та холодна кімната. І ми всі жили в цій кімнаті та на кухні, кухня була досить велика. Я народилася у травні. Потім почали відкриватись кооперативи, але я не знаю, котрого року, не пам’ятаю цього.

Коли з’явились кооперативи, тато займав посаду у керівництві, а мама з найстаршим братом ходили доїти корів. А той брат пас корів, ми пасли овець, мені було чотири-п’ять років – ось тоді це було. Ми вже тоді працювали.

Г: Вже такі малі діти?

ПГ: Так, такі малі діти. Ми йшли, щоб… Бо так було, чим більше ти працював у тому кооперативі, тим більше денних пайків отримував. І ми тоді отримали, була частка… Частка майна, яку ми отримували – картопля, зерно, – завжди була набагато більшою. Тоді ми рятували сусідів з дітьми. Коли мама пекла хліб – несли їм його. А пізніше, коли відкрили початкову школу в Ястшембіку, моя мати, маючи нас, восьмеро дітей, крім того, що вона працювала в кооперативі, пішла працювати до школи прибиральницею. У школі у неї була зарплата 150 злотих, пам’ятаю, було дуже важко. Діти залишались самі, одне доглядало за іншим. Мама не мала часу, вона працювала з ранку до ночі. А в селі, кажуть, були привиди… Розповісти тобі про це?

Г: Так, будь ласка.

ПГ: Зараз їх не видно, про це навіть написано у книзі про Мушину, такі історії. Бігав кінь без голови і завжди звертав на кладовище. Люди молились, бо там було багато людей, вбитих бандерівцями. Але так було лише вночі. І ще вранці привид з’являвся.

Г: Чи пам’ятаєте щось про німців чи росіян?

ПГ: Про німців, в Ястшембіку… Це було після війни, не було вже нічого. Тільки лемки повертались і лякали, що повбивають нас і повернуться до цих будинків.

Г: А хто розповідав про це все?

ПГ: Мама… Мама розповідала нам.  Коли ми сиділи вечорами, вона розповідала багато речей. Можливо, я багато чого не пам’ятаю, бо я вже в літах. Але вона розповідала нам стільки різних речей… А хліб, политий водою з цукром, був кращим делікатесом, ніж шинка, ніж креветки, ніж все! Мама пекла хліб. Постійно була бідність, діти не мали свого взуття, вони ним обмінювались. Але яка була згода! У мене було перше взуття – зелені півчеревички, перфоровані, красиві. У мене вони досі перед очима. Я отримала їх, коли мені було п’ять років, від мого хресного батька, який допомагав при церкві. Після того, як він ходив зі священиком після різдвяної коляди, давав мені дрібні гроші. Я зберігала їх багато-багато років. У такій коробочці від макаронів. Мати робила для нас ляльок з шматків тканини. До того ж мої батьки були дуже хорошими. Ми завжди ходили чисті та одягнені. Мама робила усе, звідки вона брала на це сили?! І у сусідів було стільки дітей. Дев’ять тут, десять там, потім знову дев’ять. Цих дітей було стільки, що ми любили сусідів, як рідних братів і сестер. Було важко, але ми це якось пережили.

Г: А загалом, які Ваші найкращі спогади з дитинства?

ПГ: Найкраще я пам’ятаю у Ястшембіку, коли ми були дітьми, – Миколая. Ніхто не хотів спати, ми лише пильнували, хто нам принесе пакунки. Була бідність, але ми завжди їх отримували. Були такі Миколайчики з цукру, які сиділи на мотоциклі. Крім того, якісь мандаринки, цукерки, і мама розносила їх у фартусі. Ми це бачили, але вірили, що це святий Миколай. Я пам’ятаю, що це було так приємно, що ми завжди отримували подарунки. Або коли їхали по зарплату в школі, тато купив кілограм полуниць, а ми отримали по полуниці. Яка це була рідкість! І як тільки у татка був час, він багато з нами грався. Водив нас до лісу, показував, багато чому вчив, бо усе вмів робити. І що я тобі ще скажу з таких приємних спогадів… Святвечір був дуже приємним. Всі ми за столом їли з однієї миски. І що ще, які ще спогади? Найгірше, що ми пережили, – це перша хвороба тата.

Г: Зараз я саме збиралася запитати про найгірший спогад. Що було найсумнішим?

ПГ: Це хвороба тата, коли його штовхнув кінь. Лікар сказав, що надії немає, щоб ми готувалися до його смерті. Мені приснилось, що він не помре. Гарний сон, я пам’ятаю його донині. Тато довго лікувався і таки одужав. Ми так молились, і це була така радість! Ну, це було вже після війни. А з періоду війну, як розповіла нам мати, – це те, як дядько загинув під час німецького бомбардування. Це був брат мами. Його забрали тоді разом з моїм татом, але тато повернувся, як відомо, – той німець його відпустив.

Г: А хтось із родини пішов на війну?

ПГ: Ні, на війну – ні. Тільки те, що тітка, у якої я тут жила, вона і дядько (її чоловік) працювали в Німеччині. У “бауера” [від німецького Bauer – фермер], я не знаю, чи так правильно сказати, але вони були там п’ять років. Їм було там добре. Але тут, у Криниці…

Г: І Ви розповідали про це потім своїм дітям?

ПГ: Так, вони все знають. Мама мені, і я їм все розповідала. Навіть більше, ніж те, що я тобі сьогодні розповідаю. Тому що, знаєш, не розповіси про це так, як ось… (тобто, швидко). Але про різні речі ми говорили, поволі …

Г: А діти хотіли слухати, чи було їм цікаво?

ПГ: Так, їм було дуже цікаво.

Г: Чи є у вас фотографії з тих часів? Чи щось збереглося, можливо, якісь речі?

ПГ: Фотографії є, але не у мене. Моя донька, яка зараз живе в Сончі, має ці фотографії. О! На війні був мій свекор. Був довго, але повернувся. Вони мешкали тут, у Слотвіні.

А у Криниці завжди було багато євреїв, вони мали готелі та крамниці. Свекруха працювала у них. А мій тесть, батько мого чоловіка, теж працював у єврея – він возив конями пиво з Гжибова до Криниці. Для якогось пансіонату чи корчми. У них було житло, харчування.

Євреї були дуже багаті, вони давали кредити. Ооо! І тут, у цьому будинку, але він прожив лише тиждень у цьому будинку (у пані Геновефи), був Никифор. Ви чули про Никифора*? У цій хаті! У мене тут навіть є його фотографії, можеш подивитись!

* Никифор Криницький (справжнє ім’я – Епіфаній Дровняк)

Художник лемківського походження, представник примітивізму. Більшу частину свого життя він прожив у Криниці-Здруй. Його відкрив у 1930 році український живописець Роман Турин. Кажуть, що він був неповносправною особою, у нього були проблеми з мовленням. Він ніколи не ходив до школи, не мав освіти. В рамках операції “Вісла” в 1947 році його тричі виселяли, та щоразу він повертався до міста. Врешті-решт йому дозволили залишитися, а міська влада видала йому фіктивне посвідчення на ім’я Никифора Криницького. Тепер Криниці-Здруй є музей Никифора з картинною галереєю та його пам’ятником. Ще один його пам’ятник розташований у Львові.