Ми з братами провели досить спокійне дитинство у Кенігсберзі  [нині Калінінград – Я. Т.] та в містечку Піллау [нині Гдиня – Я. Т.], а потім нам довелося тікати від радянських військ, що наступали. Ми з матір’ю втекли з Піллау до Готенхафену, а звідти на мінному тральщику батькового колеги (батьків тральщик на той час ремонтували на верфі). Під час небезпечної подорожі Балтійським морем і поки на нас нападали воєнні літаки з неба, я “відсвяткував” свій восьмий день народження: без свічок, торту чи подарунків. У лютому 1945 року ми дісталися до міста Кіль, звідки нас разом з іншими біженцями транспортували через Кільський канал до міста Брунсбюттелкооґ. Там нас поселили до одного селянина, і ми одразу відчули ворожість місцевого населення. Ми жили у корівнику на сіні, а моїй матері, яка тоді була вагітна, одразу пояснили, що народжувати там вона не буде.

Ми шукали інше житло й після декількох короткострокових оренд опинилися у так званому бегельфсвонунґ – старому сараї поблизу каналу, який знаходився на вулиці Дайхштрасе у Брунсбютлі.

бегельфсвонунґ (нім. Behelfswohnung) – тимчасові квартири, які почали будувати в 1943 році. Завдяки німецькому агентству житлової допомоги Дойчес Вонунґсгільфсверк (нім. Deutsches Wohnungshilfswerk) біженці або люди, які втратили житло під час бомбардувань, повинні були мати місце, де жити. Проте початковий план не спрацював, так що житла цієї програми мали розміри приблизно 4.1х5.1м, а робили їх із будь-яких підручних матеріалів, використовуючи всі вже наявні будівлі.

Усім було дуже сумно, а мати часто впадала у відчай, бо ніхто не хотів узяти до себе жінку з трьома дітьми. У березні ми отримали звістку про загибель батька, якого було вбито снарядом у Готенхафені, коли він сходив на сушу. Так мати залишилась одна з чотирма дітьми – наймолодша дитина народилась у серпні.

У нашій ”квартирі” ми мали туалет на вулиці, а також до нас часто заглядали щури з каналу. У “кухні” ми готували сироп із цукрових буряків. Найнеобхідніші продукти ми отримували з американської гуманітарної допомоги або за талони в магазині поруч.

З часом ми переселилися до передньої частини будинку, де ми мали три маленькі кімнати: звісно ж, без ванної кімнати і з уже згаданим туалетом на вулиці; для обігріву житла в нас була пічка. Моя з братом спальня не обігрівалася й тому взимку була дуже холодною. Проте влітку було гарно через ластівок, які гніздилися на нашому карнизі.

Спільне життя на такому маленькому просторі було гнітючим, особливо через те, що треба було ще робити домашні завдання для школи. Грошей було мало, одяг був немодним. Ми наймалися до селянина, що жив поруч, збирати моркву та саджати капусту – це нам трохи допомагало фінансово. Ще ми збирали колоски, що залишалися на полях після збору врожаю, а потім на млині мололи їх на борошно. Також ми влаштували собі маленький городик і там вирощували деякі овочі й картоплю.

Незважаючи на всі обмеження, у нас було багато пригод з іншими дітьми, які не мали упереджень щодо біженців. Правда була одна зарозуміла сім’я, де дітям не дозволяли гратись із дітьми біженців.

Незважаючи на всі перешкоди, ми всі знайшли свої професійні шляхи, а мати змогла втілити в життя свою мрію – побудувати скромний будиночок недалеко від нашого житла.