Йозеф Боба

Спогади

Інтерв’ю з Йозефом Бобою

Мені 83 роки. Я народився в Поланці. Моїх батьків звали Францишка та Ян.

А Ти Юзеф Боба.

Мене звуть Юзеф Боба.

Я добре пам’ятаю війну. Мені було сім років і мене вже записали до школи. Я не знаю, коли саме почалася війна. До мого батька часто приходив друг. Вони говорили про війну, про переселення. Я все це слухав. Потім я прокинувся вночі, бо так лякався. Пізніше, одного разу, я побачив, як літак пролетів над полем, за будинками, і почав стріляти. Казали, що почалася війна. Можливо, що вона почалася раніше, тільки я цього не знав. Пізніше, коли пішов пасти корови біля дороги, яка проходила через наше поле до ставу, я побачив кількох солдатів. Вони підийшли до мене. Вони щось сказали, але німецькою. Я їх не розумів. Вони сфотографували мене, і пішли. Пізніше почалися переселення. Вранці під будинок підїхала хура, такий невеликий віз. На початку вони приїжджали такими маленькими возами. Що вони дозволили нам взяти? Ми брали ліжка, перини, «одяг» та шафу для посуду. Вони не давали нам брати більше. Ніяких шаф або нічого. Поруч була сокира, я її взяв, але один із солдатів її зловив і не дав мені взяти її. Повезли нас до маленького будинку в Б’єланах. Він був наполовину цегляний, наполовину дерев’яний. Були там лише дві кімнати. У другій, цегляній, жила жінка, мати, з дочкою, яка працювала швачкою. Нас залишилися в одній кімнаті та їх в іншій. Ми там довго не жили. Одного разу мій тато пішов зі мною до сусіда поруч обілати, і тоді жандарми прийшли за моїм татом. Мама прийшла одразу, і я з татом не пішов, але все бачив. Вони пішли, забрали його та він вже не повернувся.

Чому його взяли?

Вони взяли його, бо він повинен був переселитися вже раніше, на влосінський кордон. Вони підозрювали його, що він вивозив ґов’єдь (сімейну птицю), але це справді була робота його брата. Тож вони взяли його замість брата, наділи йому наручники та, мабуть, били його щоб він признався. Але він не признався, бо був невинний і не віддав брата.

Ми там прожили всю зиму. Пізніше там жила швачка. Одного разу вона засунула голку в дверну раму і залишила її там. Моя мати встромила цю голку в зап’ястя під час чищення. Вона міцно схопила її і побігла до сусідів. Вони сказали їй: “пусти, нехай”. Мама пустила, а голка пішла глибше. Тоді вона поїхала до лікарні в Б’єльську. Там вони хотіли відрізати їй руку, бо боялися, що гангрена потрапить у рану. Але вона попросила лікарів, що б цього не робили. Її сестра вирушила до Осіка до одного знахора, його звали Кленчар. Він дав їй якусь мазь, яку мама повинна була застосувати до руки. Вона стосувала її вночі, бо вдень це не дозволялося. Таким чином вдалося врятувати її. Тим часом повернули нас до Полянки, до дідусів, до маминої родини. Ми жили там всю війну. Коли моя мама повернулася з лікарні, вона також приїхала до дідусів до Поланки. Там вона працювала на Бауера на полі. Я годував корови цього Бауера за літр молока на день і 30 кілограмів муки на місяць. Я доглядав за шістьма коровами. Я не ходив до школи, бо поляків не пускали до школи. Восени люди збирали картоплі в полі, іноді хтось із бауерів дозволяв забрати такий кошик картоплів додому. Були картки на все інше, на їжу та на заробітки. Мама працювала і отримувала гроші. Все було придбано в магазині.

Чи вистачило цих карток?

Ні, їх було за мало. Треба було думати про інші способи. Ми ходили по стерні, збирали колосся зерна. Потім ми їх дрібнювали і сушили крупу в сковорідках. У нас також була ручна шліфувальна машина. Ми використовували його для подрібнення зерна і додавання муки, цієї, яку ми купили в магазині, потім додавали це до хліба і запікали сірий хліб. Ми також тримали курей та кроликів. Ми жили там всю війну. Я пасив корови, мав пасовище. Поруч були три зенітні гармати. Солдати мали там свою казарму. Вони також мали великий бінокль. Навпроти був відкритий простір, можливо, 500 метрів. Там стояла друга гармата, яку вони називали „фляком”, це була зенітна гармата. Одного разу я поставив той бінокль, нахилився і переглянув чуруз нього. Я бачив солдатів, що лущать картоплі. Тоді раптом підбіг солдат, поштовхнув мені в попу і наказав мені повернутися до корів. Ми жили в одній маленькій кімнаті. Там проживали три родини. У будинку дідусів були дві кімнати. Другий також був родинний, син жив в одній кімнаті, а ми в іншій. Поліцейські часто там заїжджали і чогось шукали. Брат ховався у другого дядька, який там жив. Він часто був вночі вдома, мав там свої криївки. Він ховався в норі, викопаній під сараєм. Одного разу хтось побачив, як Бауерка (дружина фермера) переходила за парканом з тарілками для нього, і вони зрозуміли, що хтось там є. І вона пояснила, що несе їжу для курей, бо вони годували курей. Поліція приходила вночі, заглядала під ковдри. Вони також часто приходили вдень. Але його ніколи не було, а якщо він був, йому завжди вдавалося втекти. Будинок був побудований таким чином, що біля кімнати були двері до підвалу, і через них можна було пройти. Завдяки цьому він міг пробігти через конюшню. Так було.

Чому він ховався?

Вони ловили їх за робдення „самогона”, горілки та торгування. Одного разу вони зловили їх, як вони перевозили м’ясо, і прийшли взяти їх. А там вдома були ці прохідні двері. Коли вони будували будинок, то в одному місці стояли двері, а в протилежньому ці другі – прохідні. Коли прийшли німці, вони приготували сніданок. Один німець пішов обшукати підвал, другий стояв притулившись до дверей та дивився. І їм вдалося втекти через другі двері до Влосєньского лісу. З того часу вони ховалися на кордоні Глембовської. Він приходив звідти до нас вночі. Якби вони його знайшли, якби вони дізналися, що ми його ховаємо, ми б усі опинилися в Лагрі (таборі). Я часто їздив візом із дядьком до Бжещів за вугіллям. Коли ми їхали біля Лагру в Осьвенцім, йому довелося зняти шапку і продовжувати голою головою. Таким чином німці перевіряли, чи є у нього волосся. Якщо він не мав їх, це означало б, що він втік із Лагру. Потім почалися рейди. Потім почалися повітряні удари. Американські літаки пролітали над нами і стріляли з гармат, а ми ховалися в підвалах. Наприкінці війни щодня відбувалися нальоти, бомбардування. Коли наближався фронт, ми також сиділи в підвалі, бо вони стріляли навколо. Російські солдати приходили, вбігали до нас, шукали німців. Це тривало всю ніч і цілий день. У нашому селі вони розстріляли дуже багато німецьких солдатів. Один сховався у каплиці, знайшли там його і розстріляли. Ми пішли подивитися тіло, воно лежало поруч каплиці. Інший солдат сховався в стайні у Рилків за стопкою соломи, вони також вивезли його звідти та розстріляли. На південній стороні села кілька німецьких солдатів робили сніданок, а росіяни напали на них, вивели їх за сарай та всіх розстріляли.

А які були німецькі солдати для вас?

Ввічливі. Навіть ті солдати, які керували зенітними гарматами. Один з них прийшов до нас. Всі вони жили в одному будинку. Одного разу він прийшов, витягнув багато грошей і сказав: “Щож мені робити з цими грошами, коли я тут”. Вони поводилися ввічливо.

А російські?

Російські еакож. Але дівчини ховались від них, бо вони їх ґвалтували.

Ці нальоти… Нарешті війна закінчилася. Ми не повернулися додому одразу, бо в нашому домі жив сусід. Йому нікуди було піти, бо його будинок був знесений. сі будинки, придатні для знесення, були знесені, а з цього дерева були побудовані сараї, стайні. Коли сусід рушив, ми повернулися додому. Але що залишилось із цього будинку … Сарай з дощок, на даху стайні не було черепиць, бо збирали їх для будівництва інших конюшів. Коней теж не було. Довелося думати про інші способи.

Це значить, важко було на початку?

На початку було важко. Десь ми знайшли одну коровку та все, крім того було важко. Але повільно, повільно було краще та краще.

І тати не було. Ви весь час думали, що він повернеться. Коли ви дізналися, що він не повернеться?

Про його смерть ми дізналися з листа, який прийшов пізніше.

Потім було створено “СП” (“Служба Польщі”). До його складу входили дівчата та хлопці віком 13-16 років. Зустрічі були обов’язковими, кілька годин на тиждень.

І що Ти там робив?

Вони навчили нас стріляти, з чого складається зброя. Це була своєрідна підготовка до війни, бо говорилося, що буде ще одна війна.

Ти ходів вже тоді до школи?

Я не ходив.

То після війни ти також не ходив до школи?

Я ходив. Відразу після війни я почав ходити до школи. Я закінчив чотири класи.

Це було до СП чи пізніше?

Це було до СП.

Отже, коли війна закінчилася, Ти спочатку закінчив школу.

Так, я закінчив чотири класи, і тоді мій рік більше не ходив до школи. Я не ходив, бо мені довелося працювати на полі, мама була сама. Тому я закінчив лише чотири класи. Пізніше я закінчив сім класів на вечірньому курсі. Крім того, я ходив до СП. Дівчата також ходили на двомісячне навчання і деякі роботи. Мене також забрали на два місяці до Ґдині-Грабувки. Ми там тренувалися. Жили в наметах і стежили. Давали нам гвинтівки. Вони були довгими, але пошкодженими. У патронах просвердлювали отвори, щоб не можна було з них стріляти.

Тобі довелося йти до СП? Мама була сама, тати не було. Тобі довелося залишити її?

Так, мені довелося. Мама хотіла рекламувати мене в Б’ельську, бо ми їхали з Б’ельська, але це було неможливо. Ці два місяці я провів у СП.

Потім я повернувся із СП. Мені було 18 років, тому вони взяли мене в армію на два роки. До Тчева, до саперів.

Взимку ми жили в казармах, а влітку виїжджали на навчальні майданчики. На заняттах ми переїжджали танком через річку. Такі в нас були заняття. Ми маскували міни, а інші йшли за нами і обеззброяли їх. Я провів два місяці, розмінуючи штаб Гітлера в Кетжині.

Раз ми витягували міни, раз нищували тих, які інші витягали перед нами. Або везли їх на одне місце і там нищили, але ктось загинув через те, що одна з мін вибухнула. Сипали тротил і грунтовку.

Вони дали нам запобіжник порошку. Такий запобіжник горів сантиметр за хвилину. Ми підрізивали ці запобіжники, щоб мігти втікти перед вибухом. Кожен з нас – і весь взвод був там – мав підірвати одну міну. Ми стояли біля мін та запалювали запобіжники за командою. Ми запалали і втікали. Таким чином ми нищили міни. ізніше я працював на полі. Я зустрів дівчину і одружився. Я переїхав до неї. Там, на ділянці, я збудував будинок. Я знайшов роботу на хімічному заводі в Осьвенцімі і працював там до виходу на пенсію. Зараз мені 83 роки і … я живий.