Лідія Федорівна Зубаненко

12 лютого, 1927-го року – народилася у селі Лукшино, Смоленської області (Росія) 1935-го року - пішла до школи Із 1942-го року стала свідком війни із 1942-го року перебувала у Білорусі 1944-го року повернулася на Смоленщину 1945-го року переїхала у Херсонську область 1954-го року – одружилася 1956-го року брала участь у ХХ з’їзді КПРС 1959-го року – стала матусею 1966-го року – переїхала разом із родиною до Дніпропетровської області, село Піщанка тут 1978-го року стала бабусею двох онуків, а 2004, 2010 та 2015 років стала прабабусею.

Був Зуєв Федір Дмитрович і Зуєва Євдокія Йосипівна і Никанор – мій рідний дядько, він помер ще до війни, а дружина його залишилася вдовою. У них ще було п’ятеро дітей та всі померли від хвороб. Була ще тітка Марюша (татового брата дружина), мама йде на роботу, тата немає, то вона нам із нами і по хазяйству допомагала. Школа у нас була через річку, далеченько ходити було. Дядько (Ніканор) дуже любив мене і поки я не повернуся зі школи, то стане біля воріт і чекає на мене. У школі були кружки різні фізкультуру в школі робили. Зала така здорова була і під такий віршик:

Шагайте дети смело – раз два три! И вот, мы снова построили кружок. Налево головою – раз два три! Направо головою – раз два три!

Ще хочу сказати: «У нас в селі дві вчительки жило. Вони ще при царі працювали. Дуже їх поважали усі. Дві сестрички: одна молодша інша старша. Ото вони і жили разом, такий будиночок у них був, до них просто за порадою ходили».

Була неділя, усі люди спали, вихідний же. І раптом у вікно постукав верховий, під’їхав на коні і стукає у вікно: «Війна!».

У нас село таке велике було, довге і одразу заповнилося людьми… Мені було 13 років, а Зіні 8(моя молодша сестра), коли почалася війна. У 1941 почалася війна, а в 1942-му нас вигнали. Ми вже знали, що це таке окопи, що таке коли снаряди рвуться, що таке бомбардування.

Першими прийшли італійці до нас. Ми були в окопі, а мама така непосидюча була, вискочила і каже: «На вулиці якісь військові у коричневому!». Німці ж у зеленій формі, а то ж коричнева… італійці.

У нас було повне зібрання Пушкіна і тільки німці прийшли одразу і забрали. Повне зібрання. Ще й така велика книга і написано А.С. Пушкін. І така гарна ілюстрація. Там Ібрагім-дід і Наталя-красуня.

У 1942-му році ще страшно було, що вони фронт тримали й «лізли» на Москву. Та «жрати» треба щось так вони скотину вигонили із дворів. Мама покійна казала: «Скотину вигнали з двору, село ж довге може до сотні голів і такий рев стояв». Каже: «Думала і помішаюся, не можна було таке чути!»

Тато був інвалід дитинства та він і косив траву і все робив. І тато казав: «Як вони прийшли так вони і підуть, тільки дуже багато людей загине!»

Та вже у 1942-му нас вигнали із дому: села палили, хати палили. І погнали нас етапом у Білорусь, а куди далі хотіли нас…може, у Німеччину, Бог його знає. Три дні нас гнали німці. Дуже людей багато загинуло: лютий, мороз, сніг, тільки хто у сторону подався, так одразу пристрелили. Ми минали, і оті дві вчительки отак одна на одній сиділи на санках. Теж убиті вже. А потім ще запам’ятала я, така червона ковдра і маленька дитина залишена була і по сторонах дивиться так… Може, чи батьки покинули чи, може, маму вбили. Отак ми 800 кілометрів пішки подолали. А потім стали поліцаї нас гнать. Так стали відпочинок давати. Бува зайдемо у хату, а хата пуста. Тільки ліжка розстелені, хлібина лежить, а немає нікого вже, їх далі погнали.

І тітка Марюша і тато дорогою тифом захворіли і померли. Якось кажу: «тато… (у нас тятя казали). Тятя нас же дальше будуть гнати?» А він відповідає: «Ліда, ти мене знаєш, де б ви не були я вас знайду!» А зранку пішли, а його вже немає. Викинули десь його та й все.

Я вже потім маму питала, ми ж нічого не розуміли: «А як ти трималася тоді?». «А я,- каже.- Ні про що не думала. Тільки вас за руки тримала, щоб ви були коло мене».

Бо ж тільки в сторону – і вбили. Трупами була встелена вся дорога. І потім же всі ті тіла палили, щоб же ніхто не знав. Потім ще й мама захворіла, у лікарню потрапила. А лікарні які були?! Пусті двори, там і були лікарні. А мене далі погнали. 20 кілометрів відігнали. Я ото ніч переночувала, а потім повернулася. Саме Пасха була, мене ще пригощали писанками. Я повернулася сказати Зіні та мамі, де ми зупинилися. У 1943-му році стали відступати німці. Ще в Білорусі ми були і всюди від них був різний непотріб, так ми ото ходили збирати. Ми із Зіною лазили лісом. Коли дивимося, палатка… тепер воно мені доходе і я плачу… сидять військові наші, зірочки на формі. І гукають нас: «Дівчата йдіть сюди!» Ми підійшли…питають, чи у нас німці є. «Немає». Кажемо: «А ділі в сторону є». А це розвідка вже була. Ну і от… коли ми повернулися в село (на Смоленщину), хоч ми і знали, що там нічого немає. Лишився сарай один і будинок, ото там ми і помістилися. Там ще жила моя найкраща подружка Єрмакова Євдокія Михайлівна. Згодом ми отримуємо лист із Херсона, що тітка Маня (мого тата двоюрідна сестра, вона грамотна була, передова доярка у колгосп) дізналася, що ми удвох із Зіною лишилися, (а ще ж і мама була жива). Дала нам адресу, щоб ми їхали до неї. Ми їхали зі Смоленська станція «Дрогобуш» до Апостолова. 11 діб їхали. День Перемоги був, нас небагато зібралося, у селі мало людей було, і от одна вчителька виступала і говорила такі слова: «Пройдет война залечим рани и снова жизнь по-прежнему ключом забьёт!» Так і справді було: заводи почали відбудовувати. Це мій чоловік Зубаненко Григорій Никонович, 1925 року народження. Я завжди плачу, що у мене війна дитинство забрала, а він мені розказував як в концтаборі був. Його вже викинули, як мертвого. А там був із його села дядько Щербина, бачить що він ворушиться, живий ще. Ото затяг його назад на нари. Врятував.

Вони там же і працювали. Німці давали роботу, посадять його і точив чи гранату чи щось точив. І німець один, майстром був, бачить, що воно таке худе сидить, замучене, прийде і на нього «Тего» казав, не Гріша, а «Тего». Ото гляне на нього і тикне йому шматок хліба з маргарином. І пальцем посварить, щоб мовчав. Каже, що отой майстер і врятував його. Вони були у концтаборі із двоюрідною сестрою з Кривого Рога, американці їх перші звільнили. Великі коробки із хлібом, ковбасою привезли. Всі ж кинулися до їжі і все, переїдали і помирали від переїдання після голоду. Так сестра йому казала – ні! Трошки води мені дасть і шмат хліба і так два дні. Поки організм освоївся. Тоді стали їсти все. А вже потім його забрали в армію.

Люблю тебя и пусть все знают! Любовь скрывать не буду я. Люблю и сердце повторяет: люблю тебя, люблю тебя!

Бери от жизни все, что можешь, Любовь и счастье – все равно. Ведь жизнь на жизнь не перемножишь, А дважды жить не суждено.