Олег Павлиш

Звуть мене Павлиш Олег Георгійович, народився 20 червня 1971 року в м.Кривий Ріг, навчався в КЗШ №61, яка знаходиться тут недалеко біля станції Роковата. Сім’я у нас стандартна радянська. У мене 2 доньки: Валерія, старша (1996 року народження) і Аліна (2001 року), дружина, Павлиш Олена Олексіївна, учитель географії в школі. Наша сім’я живе тут, в нашому, скажімо так, родовому гнізді. Цей будинок будував мій прадід, Амвросій. Тут жив і дідусь, Павлиш Микола Опанасович з Оленою Петрівною, і ми тут з батьками жили, поки через одну вулицю будували будинок свій батьки. Я народився в цьому будинку, мій брат, Дмитро, теж тут народився, але ми потім вже, коли мені було 5 років, переїхали в новий, побудований батьками будинок і ось ми там жили. Потім я одружився і 2 жовтня 1998 ми в’їхав в цей будинок і тут так і живемо. Ми удвох в родині з братом.

Мати – Валентина, батько – Георгій. Дідусь, Микола Опанасович – тато мого батька. Батько в 2007 році помер, царство йому небесне, мама – жива, на пенсії. Пропрацювала все життя в автобазі бухгалтером. Батько все життя пропрацював на шахті “Гвардійська” гірничим майстром. Добував руду для країни.

З дитинства я пам’ятаю як ми жили ще в цьому будинку, у нас самий останній був на селищі двір, і за двором росли вікові верби, такі що в 3-4 обхвату, і галявина там була, тік струмочок, і коли ми там бігали, грали ще маленькі, бабуся постелить мені ковдрочку, і я там грав. А далі вже річка. Пам’ятаю, брав лопату, ходив за цю балку і там копав і шукав скарб, це було мені років п’ять. Ну, напевно, десь по пояс яму викопав.

У нас є гарбузи 1928 року, пустотілі всередині, зв’язані мотузкою, і на них ще дід вчився плавати. І я на них теж навчався. Ми ходили на річку, коли тут ще дач не було. Ці дачі люди почали розбудовувати з 80 х років. А до того там очерет ріс, верби росли. І ось ми туди з дідусем ходили купатися, коли вода в річці була чиста, не страшно було чимось заразитися. Я пам’ятаю, ми стояли на глибині в людський зріст і я бачив ноги свої через воду, настільки була вода чиста.

Дідусь у мене був суворий. Так як дідусь був учителем, його мало хто називав просто Миколою. Його у селищі називали Панасович. Дідусь був авторитетним, його поважали. Я багатьох зустрічав людей на шахті, коли і сам там працював, і вони, коли дізнавалися моє прізвище, запитували: «А Микола Опанасович це ваш родич?» А я говорив «Так, це мій дід!». Всі відгукувалися про нього дуже добре. Він був дуже суворим і гарним учителем. Я це відчув на собі, коли, закінчивши 8 клас школи, в 1986 році і готувався вступати до технікуму. Я приходив до дідуся, і він займався зі мною математикою. І я і в школі, і вступні іспити, все здав добре. Математику я знав добре. Я думаю, що це завдяки тому, що дідусь займався зі мною, і гени його передалися мені.

Ми завжди цінувати починаємо тоді, коли втрачаємо. Я мало вникав в дідове життя, в те, що він розповідав. Ну як пацанам: побігати, пограти. А ось вже після армії я приходив до дідуся і ми працювали на городі. Відразу перша фраза дідуся була завжди «Ну що, попрацюємо?» – «Попрацюємо!»

Одним з головних надбань, як я вважаю, яке було передано мені від діда і бабусі, це те, що вони прищепили мені любов до музики. Дідусь все життя грав на баяні. І я з 6 років граю на баяні. Всі сімейні свята, коли гості приходили до бабусі з дідусем, завжди проходили весело, звучали народні пісні – дідусь грав на баяні. Дідусь нот не знав, йому дуже хотілося вивчити «Прощання слов’янки». Я по нотах вивчив цей твір для нього, а потім вже навчив дідуся.

Запам’яталося ще те, що дідусь завжди був серйозний, підтягнутий, не курив ніколи. І якщо пив на святах, то зовсім трохи і чисто символічно. І ось коли я прийшов з армії, в формі, вже додому демобілізувався, а він якраз працював на городі, і я кажу «Дідусь, я прийшов!» І дідусь заплакав.

Працював на городі і грав на баяні до останнього. Дідусь помер в 79 з половиною років, і він до останнього працював, грубку топив, тому що газу у нього не було, ми так і не встигли йому провести, вже димохід побудували, а газ не встигли. Сам в магазин ходив, сам себе обходив. Бойовий був.

Коли я був маленький і ми жили з бабусею і дідусем тут, то мене мало що цікавило. Про війну дід розповідав, бо він був поранений. У нього під ребрами була пластина, поранений снарядом був. І ось коли я лягав біля діда, завжди постукаю і відчуваю щось там під шкірою. Але, загалом, він багато не любив розповідати про війну, тому що як в таких, в бойових діях дідусь не брав участі, у нього була броня першої категорії, так як він був дуже кваліфікованим педагогом (постановлення №6  Центральної комісії по бронюванню,  посвідчення №89 дійсне від 23 грудня 1941р.).Броню видавали для того, щоб людина могла легально знаходитись у тилу під час війни. У першу чергу цю броню давали цінним та висококваліфікованим спеціалістам, статегічно важливих для оборонних галузей промисловості. Також броня поширювалась на деяких діячів культури та спорту.

Я ніколи не бачив, щоб дідусь писав свої щоденники. Чому? Бабуся Олена Петрівна померла в 1983 році. І ось починаючи з зими 1984, дідусь на зиму їздив до свого молодшого сина. У нього два сини було: старший – Георгій і молодший – Валерій, який виїхав на північ в 1974 році будувати місто Костомукша. Там одружився і залишився жити. У нього там дружина і двоє дітей – Саша і Оля.

Ось вони, ці зошити. Дідусь назвав їх автобіографічними повістями. Писав там, у дядька Валери. Дядько Валера живе в квартирі, і у дідуся взимку було багато вільного часу щоб писати свої спогади. Тому що тут дідусь жив у будинку, і весь вільний час він займався або роботою по дому, а коли відпочивав – грав на баяні.

І в загальному цих записів ми не бачили. Тут навіть на зошитах написано «Для Жори» – для мого батька, ну і відповідно, для його дітей, для нас. З цих записів я дізнався багато цікавого. Ґрунтуючись на цих записах, я склав родове дерево. Ось воно. Починаючи з Павлиша Амвросія і Марії Андріївни (це по дідової лінії) і Супрун Семен і Чайка Петро (по бабусиній). Це, скажімо так, лише частина родового дерева, яка відноситься саме до Миколи Опанасовичу і Олені Петрівні.

Сімейний архів. У дідуся був свій кабінет. Це було для мене чимось недосяжним. Там стояли шафи з книгами, я заходив туди, брав книги, але тільки з дозволу дідуся. І все одно це була святиня. І після того як дідусь помер, ми наводили порядок. Одні книги викидали, інші відкладали в свою бібліотеку. І там, в цих шафах я знайшов дуже багато різних фотографій. Це було фото 20-30 років минулого століття. Ми їх зберігаємо і я прищеплюю любов своїм дочкам до історії, щоб вони цінували такі слова, як сім’я, традиції, повага до старших.

Знайшли, наприклад, “похоронку”. Брат дідуся воював закордоном і пропав без вісти. І дідусь посилав кругом листи, дуже хотів дізнатися долю свого брата Григорія. І все-таки дізнався потім.

Я вважаю, що дідусь в моєму житті зіграв дуже велику роль. І я вважаю, що саме дідусь привчив мене до праці на землі. Мені дуже подобається працювати на городі. Я б сказав їм за це велике спасибі. І сказав би: «Ось, подивися дідусь, який старий будинок був, а ось ми намагаємося зробити його краще, намагаємося поліпшувати його.» І мені б дуже хотілося, щоб вони з небес дивилися і раділи за нас, і за себе, що не дарма прожили життя.

Уривок з щоденника прадіда:

Друга світова війна почалась під час моєї юності – першого вересня 1939 року. Про неї я взнав, будучи на роботі. Про продовження війни в Європі повідомляли газети у 1940 році. В СРСР почалась часткова мобілізація запасників. 22 червня 1941 року почалась Велика Вітчизняна війна. У Божедарівському клубі демонстрували фільм, після якого транслювали звернення до народу Сталіна чи Молотова (точно не пам’ятаю) з репродуктора. В будинках місцеві жителі почали клеїти вікна паперовими полосами хрест-навхрест. Літаки пролітали, гуділи але не бомбили. Почалась війна. Сорочки, документи і інше, що ще помістилось у валізу я закопав, на випадок бомбардування, артобстрілу чи пожежі. Не було і думки про те, що потрібно буде евакуюватись. Більшість населення жило в війну погано. Не було організовано постачання продуктами, паливом та іншим. Підприємства не працювали. Працівники рудників, фабрик, заводів, мешканці міст вимушені були працювати у колгоспах, які тоді почали називати «громгоспами» (громадянські господарства).