Зофія Рай

Мене звуть Зофія Радж, я народилася в 1950 році. Мої батьки розповідали мені про свої військові дії, все, що вони точно знали.

Люди хотіли втекти звідси? Вони боялися, що вони будуть переселені?

На початку війни люди почали втікати, але коли вони дійшли за Вадовице, виявилося, що ще більше сраху, ще більший вогонь, стрілянина, і вони повернулися. Від того моменту вони нікуди не втікали, терпливі чекали, що буде далі. Господарів, які мали більші майно, виселяли з своїх будинків, а за них прийшли господарі з Німеччини, так звані Бауєри, і почали господарювати. Ті, у кого були невеликі ферми, повинні були перепрацювати якусь кількість днів на тиждень чи місяць у тих німців, я точно не пам’ятаю, скільки. В загалі німци добре ставилися до поляків, тому що вони намагалися добре працювати, щоб не попастися і не поїхати до табору. Значно гірше було в цьому районі після прибуття російської армії. Іноді російські солдати навіт і гвалтували. Сім’я з двома дітьми була призначена моєму дому. Ми мусили  віддати їм одну кімнату. Їх було також чотири, а це був маленький дерев’яний будинок. Ми жили в одній кімнаті, а ця сім’я в другій. Ми також мусили надати їм кухню, щоб вони могли щось готувати. Коли ця переселена пані йшла з обідом до чоловіка, який працював у німців, їхні діти були під опікою моєї сім’ї. У нашому районі є ліс, і в цьому лісі ховалися партизани АК. Сусіди таємно приносили їм по тиху їжу і допомагали їм. Вони попереджали їх, щоб вони приховались, коли армія йшла. Пізніше, коли все стало підозрілим, російська армія почала проводити інспекції та перевірки. Тоді партизани переїхали в інші регіони. Я не знаю, де вони перебували пізніше. Наскільки я знаю, їх було троє та всі пережили війну. 50 років після війни в лісі знайдували гострі снаряди, коли вітер вирвав дерево з корінням. Про це повідомили поліцію, а що з ними сталося пізніше, я вже не знаю, тому що ніхто там потім не наближався. В моїй родині ніхто не загунув. Був стрес, постійний страх, що може статися, але кожен вижив. Моєму татові було 18 років, коли почали брати всіх людей до роботи в Німеччині. У нього були алергія і страшні рани на ногах, тому що це свербіло його, так він почухав себе та постійнио у нього були перев’язочні рани. Коли вони почали брати всіх молодих людей до примусової праці, він ще сильніше дряпав ці рани, поки кров не просочилалася через перев’язки. Коли він їм це показав, вони залишили його в спокої, тому що вони не потребували такої людини. Вони боялись, що це може бути гангрена. Завдяки цьому він вижив, його не вивезли працювати до Німеччини чи Чехії. Коли я вчилася в шлолі, нас навчали стародавню історію, про війну нічого не казали. Тільки тоді, коли політична система в Польщі змінилася, почали говорити правду. Звичайно, той, хто цікавився, міг дізнатися про війну, але про це офіційно нічого не говорили.