Марія Брунненкант

Як би Ви описали соціальний статус Вашої сім’ї та Ваше дитинство?

Мій батько добре заробляв. Він був інженером на верстатобудівному заводі Ґільдемайстер (сьогодні DMG MORI) і розробляв верстати. Моя мати сиділа з нами вдома, у нашій квартирі за кілька вулиць від Кессельбринка, центральної площі нашого міста Білефельд. Коли англійці й американці бомбардували наше місто, що вони часто робили, ми всі ховались у підвалі. Пізніше у моєї матері розвинулася серцева астма, ймовірно, через вибухи та страх перед ними. Але я не боялася, адже моя сім’я була зі мною, особливо батько. Він був моїм найкращим другом.

Як Ви розмовляли про події Другої світової війни і про своє ставлення до нацистського режиму?

Мати ніколи про це не говорила. Але батько розмовляв із нами з братом про війну. Тобто, я була в курсі війни, але Мані, мабуть, знав більше, ніж я. Мані був на пару років старший від мене, тому мій батько вважав, що він може витримати більше і що він має глибше усвідомлювати страшні вчинки націонал-соціалістів. Одного разу, коли ми були в гостях у братів моєї матері, які дуже вірили в нацистську ідеологію та в Гітлера, Мані сказав їм: “Мій батько каже, що ми все одно програємо війну!”

Як змінилися розмови про Голокост / Шоа після закінчення Другої світової війни?

Моя мати поводилася з подіями так само, як і раніше. Вона залишилася замкненою й не хотіла тепер згадувати про складні часи. Вона була унікальною жінкою, але Друга світова війна дуже на неї вплинула. Коли я подорослішала, батько почав мені пояснювати, що таке концтабори, і купував мені книги про них. Книги були корисні, бо нам у школі насправді не розповідали про Голокост / Шоа. Здавалося, що люди не хочуть говорити про це, бо бояться сказати щось не те, а ще тому, що хочуть подолати націонал-соціалізм, забувши про нього.

Перед розповіддю про те, як у Вашому сприйнятті розвивався діалог про Голокост / Шоа, Ви сказали, що Ваш батько був упевнений, що націонал-соціалісти програють війну. Чи чинив Ваш батько націонал-соціалістам активний опір?

Мій батько працював на верстатобудівному заводі Ґільдемайстер, і під час обідньої перерви він постійно бачив, як євреїв вели до головного вокзалу, щоб звідти відправляти їх у концтабори. Це дуже розлючувало мого батька, і коли його начальник це помітив, то перевів його працювати до Дрездена. «Якщо ти критикуєш Гітлера, то роби це подалі звідси», – сказав він батькові. Мати боялася і благала батька: “Будь ласка, слідкуй за тим, що ти говориш! Інакше ти поїдеш до таборіз слідом за євреями!” Із Дрездена батько перебрався до Мюнхена, оскільки там він знову почав критикувати націонал-соціалістів. Це було щастя, що так сталося, оскільки незабаром після того, як він переїхав, відбулося сильне бомбардування Дрездена. Коли до Мюнхена зайшли альянти, батька взяли в полон. Але йому вдалося втекти й повернутися до нас додому. Він вижив, бо він був солдатським водієм. Одного разу батько повіз солдата, який тоді за ним наглядав, до його коханки. І поки солдат і коханка розважалися, батько заховався всередині церковного органу, а церква була недалеко від місця зустрічі.

Це зворушлива історія, і я рада, що Ваш батько цілим і неушкодженим повернувся до Вас, Вашого брата та Вашої матері. Але як Вам жилося без батька? І що сталося, коли прийшли альянти?

До того, як мого батька перевели до Дрездена, він подбав про нас. Нас із Мані відправили до друга моїх батьків в Енгер [маленьке містечко за 15 кілометрів від Білефельда – Л. К.]. Нам там добре жилося; місто було маленьке, і ми мали гарний сад. Коли Білефельд бомбардували і альянти намагалися зруйнувати білефельдський віадук, я почула це навіть в Енгері. Я лягла на землю в саду – земля вібрувала від бомб. Я ніколи в житті не забуду цього відчуття. Бомби дуже пошкодили будинки в Білефельді. Дах нашого будинку також було зруйновано. Але Енгер також бомбардували. Одного разу моя мати попросила Мані приїхати до Білефельда, щоб допомогти їй у квартирі. Але літаки почали бомбардувати Енгер, Мані злякався і повернулася до будинку друга наших батьків. На щастя, він так і не сів на потяг до Білефельда, бо саме той потяг потрапив під бомбардування. Коли моя мати й мій дядько про це довідалися, вони кинулися до розбомбленого потяга, щоб знайти Мані. На той момент вони ще не знали, що Мані зрештою так і не поїхав на ньому. Моя мати відчула неймовірне полегшення, коли продивилася список пасажирів і не знайшла там його імені.

Ми з Марією багато говорили про її спогади, і коли ми порівнювали минуле й сьогодення, ми обидві погодились: “Ніколи знову!” Марія сказала: “Зараз люди знову починають робити це [шкодити іншим людям через їхнє походження або тому, що вони мають іншу думку, ніж вони – Л. К.]. Хто голосує за AFD? Чому таким людям, як вони [які вороже ставляться до інших культур і всього інакшого – Л.К.], дозволяють влаштовувати демонстрації, під час яких вони виголошують свою ворожу позицію?” Я не можу не погодитися з нею.