Б: Так, я Бернд. Народився 1938 року, тобто якраз напередодні Другої світової війни в ——-, це місто, яке знаходиться у 30 кілометрах на північний захід від Гамбурга, на Нижній Ельбі, і там ми жили до 1954 року, я найстарший із семи дітей і єдиний, хто може розповісти про події війни та повоєнного часу. [00:00:49] Мій батько був в органах місцевого самоврядування, але його дуже швидко призвали, то він побував мало не на всіх фронтах Другої світової. Він дуже вірив в ідеологію націонал-соціалізму, я б сказав, що він був ідеалістом. Якщо в нього й були якісь сумніви, то він намагався про це не думати, витісняв їх, щоб… зберегти цей свій ідеал. І так було весь час, навіть після війни він час від часу ще робив проби виправдати цей режим, націонал-соціалізм, прихильником якого він був, власне, з самого початку. Здається, він уже 1929 року вступив до НСДАП [Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини] і в 30-ті роки, під час свого навчання в університеті, був студентським фюрером, тобто головою Націонал-соціалістичного союзу студентів Німеччини, а також захищав права безробітних у районі Нижньої Ельби. [00:02:14] Власне, моя мати також не стояла осторонь, вона ж була фюреркою Союзу німецьких дівчат, «Бунд Дойчер Медель», наприклад. «Бунд Дойчер Медель» був такою собі типовою організацією націонал-соціалістів для ідеологічного виховання юних дівчат, такий жіночий аналог до Гітлер’юґенду, де збирали хлопців. Вони там влаштовували виступи, марші і таке всяке – усе в дусі «Фюрера»! [00:02:51]

 

Післявоєнні спогади

Школа

 

Л: Ти знаєш, у якому році ти пішов до школи?

 

Б: Так, восени 1944 року.

 

Л: А коли війна закінчилася, то у школі щось змінилося? Чи ти не відчув великої різниці?

 

Б: Ну, одразу після війни ми взагалі спочатку до школи не ходили. Пару місяців десь так було, думаю.

 

Л: Але до цього школа була, так?

 

Б. Так-так-так, коли ми були в першому класі, то ми десь хвилин із 15 мали чалапати до школи пішки, велосипедів не було в нас, автівки батьки теж не мали, щоб нас відвозити, як це сьогодні роблять. То це вже треба було самому дійти. Тобто ми йшли пішки до школи, і дорога була досить гарною, і місцями ми проходили там, де ще не повністю було забудовано. І в нас і таке траплялося, що ми по дорозі попадали під обстріли, літаки стріляли. Тоді ми… тоді це означало «Лягай!», щоб у нас не цілили… отаке. Для нас це було нормою. Тобто… звичайно, можна… ну, це було навіть трохи захоплююче, бо дітям же все таке захоплюючим здається, адже… Ну, ми ж не мали тоді ніякої відповідальності чи клопотів, то чого ж. [00:04:28]

 

Повернення батька з війни

 

Б: У той день я грався на вулиці, я взагалі завжди більше на вулиці був… я ж не інтелектуал. То я завжди… завжди на вулиці грався і розважався, постійно лазив по деревах, десь у грязюці копирсався, оце було по мені. Ну, і от я грався на вулиці… і раптом бачу, що переді мною чоловік стоїть. І я його не впізнав, не впізнав свого батька… Так.

 

Л: Бо ти його так довго не бачив? Чи через те, що він так сильно змінився?

 

Б: Він дуже схуд, гм, сильно худ дуже. [00:05:21]

 

Альянти

 

Б: Наприклад, по сусідству з нами жила сім’я, і одного дня після 1945 року до них прийшла Військова поліція, англійська Військова поліція, і вони забрали гера ——-. Казали, що він під час… десь ближче до кінця війни, що він полонених… що він був відповідальний за те, щоб полонених… зни… за кривдження полонених і за те, що когось із них навіть і розстрілювали. В будь-якому разі, його стратили. Таке теж було. Користуючись нагодою, ці поліцейські обшукали також наш дім, хоча ми взагалі не мали до цього ніякого стосунку. Це теж було якось… щось таке, що для мене це було, звичайно, якось… Як вони, чужинці, сміють просто так вдиратися до нас додому?! Я тоді, звичайно, не розумів іще, що німецького уряду як такого більше не існує. Це ж було… Нас же захопили альянти. Вони мали… усе було в їхній владі тепер.

 

Л: Тобто настрої стосовно альянтів були не дуже?

 

Б: Взагалі не дуже. Ну, у нас, щонайменше. І ми такі були не одні.

 

Ставлення до націонал-соціалізму в суспільстві та в родині

 

Л: Думаєш, що можливо було жити в ті часи й не знати про систематичне переслідування, а потім і винищення євреїв?

 

Б: Гм… гм… Ну… Я не знаю, але я думаю, що дуже мало людей про це так сильно замислювалися. Вони не думали, що таке взагалі можливо. Гм. Це не обговорювали, звичайно. Тоді… тоді про це не розмовляли, а якщо якась сім’я просто зникала раптом… і ніхто не знав, що сталося, то це теж не обговорювали. Уся ця історія з Голокостом чи з евтаназією [цей термін-евфемізм є застарілим і позначає систематичні вбивства хворих у часи націонал-соціалізму, що було частиною програми «расової гігієни» – Л. М.] і всяке таке, це ж також після війни було забороненою темою. Це й на офіційному рівні, власне… майже ніколи не ставало темою. Навіть у політиці.

 

Л: Тобто коли річ заходила про Голокост, то твої батьки цю тему просто ігнорували? Чи вони активно заперечували, мовляв, ні, такого не може бути, це все було не так?

 

Б: Власне, я взагалі не можу згадати жодної розмови… щоб якось свідомо ми почали розмову про це. Як я вже казав, це замовчували, тему цю. Багато людей, в принципі, знали, що щось таке було собі десь, але вони не хотіли в це вірити. Отаке… [00:09:21] У перші роки після війни, коли я ще був удома, тобто не в ——-, а в Ганновері, і жив на вулиці Лемфьордер Штрасе… то в нас постійно точилися дискусії. Мій батько, він же ще довгі роки після війни намагався виправдати націонал-соціалізм і все це. Він сам, власне, не те щоб почувався винним, але… він вважав, що просто щось пішло дуже не так. Тому він частково також підтримував партії, які однозначно були налаштовані на те, щоб нести далі ідеї націонал-соціалізму. Він робив це, бо такими були його переконання, був у певному сенсі ідеалістом. Думаю, він не позбавився цього повністю аж до самої смерті. Гадаю, він не міг цього позбутися. [00:10:34] Звичайно, я… я в цьому всьому поварився, адже це відбувалося прямо в мене під носом. І ця історія з евтаназією і все це, про це також не можна було розмовляти. Це я взагалі, власне, вже пізніше якось дізнався, бо я просто хотів знати, що ж насправді сталося з моїм дідусем, дідусем з татового боку, який був фотографом і потім опинився у психіатричній лікарні. Але що він… що він із імовірністю 99,9% помер ще до евтаназії, під час підготовки до масового вбивства, так би мовити, цього я не знав. Гадаю, мої батьки також не хотіли цього знати. [00:11:35]

 

Л: Чи був ще живий твій батько, коли ти почав досліджувати це питання?

 

Б: Ні… Ні… Але я все ще пам’ятаю кам’яне лице моєї матері, коли я показав їх списки померлих. Це було видно. Медичні картки своїх пацієнтів вони знищили, ця психіатрична лікарня, вони все прибрали незадовго до колапсу Німецької Демократичної Республіки, щоб самим не потрапити під суд… але списки померлих, хто коли помер, там можна було вже чітко побачити, що протягом дуже короткого часу одразу померло дуже багато людей. Усе збігалося… а потім це ще й науково досліджували – я тоді звернувся до однієї організації в місті Пірна, недалеко від Дрездена, яка також була розташована на місці колишньої психіатричної лікарні, в якій у 30-ті роки… там у 30-ті роки влаштували установу смерті, як підготовчий етап… до евтаназії, до Аушвіцу і цих газових камер. Там вони хотіли дізнатися, як швидко… ну… як… як би те сказати… вони хотіли знати, як найшвидше можна вбивати людей. І тоді вони це вигадали, це була одна з перших спроб. І першими жертвами стали душевнохворі. Я через це спочатку думав, що мій дідусь помер у газовій камері. Але очевидно, що ні, бо у психіатричній лікарні, де він був, це було недалеко від міста Ґрімма, у Чадрасі… там газової камери не було… Але їх, мабуть, убивали передозуванням медикаментів або чимось таким. І морили їх голодом. Це робили систематично. [00:13:59] А мій батько, власне, це його дитячі спогади – про хворобу дідуся, батько бачив, як ця хвороба розвивалася й усе таке. У перші роки все ще було добре, але з часом хвороба все більше брала своє, усе більше й більше, а потім… а потім дідусь досить швидко опинився у психіатричній лікарні біля Дрездена, здається, у Ґроссшвайніці чи десь там. А потім, одного дня… десь перед [католицьким – прим. пер.] Різдвом чи навіть на саме Різдво, не знаю вже точно, у двері постукав він. А дітям же до того – у батька ще старший брат був, Лотар – сказали, що батько помер. Можна собі уявити, що там було.

 

Л: Такий досвід справді міг травмувати.

 

Б: Моєму батькові це у нічних жахіттях снилося потім, у нього була багата фантазія. То він собі все це в картинках уявляв, дуже детально… взагалі…

 

 

—— = місце чи ім’я приховані