Стефанія Дуц

Моє прізвище в дівоцтві Дуц Стефанія Трохимівна. Я родилася 22 травня 1935 року в Польщі, в селі Воля Городецька Люблінського повіту.

Мій тато… Ще не було війни… Був такий обов’язок, що всі чоловіки, видно любої національності, мали служити в польській армії. Ти бачив, з тими погонами, правда ?! Скільки і ким він служив, я не знаю. Як відслужив, вернувся додому. Почалася війна. Тато був у польській партизанці. На стороні, звичайно, поляків.

В тата мого… Він дуже любив тварин. І його тварини любили, дійсно. Він десь до знайомої їздив, десь до Томашова і йому колега дав пса. Я от скільки живу, Маркусику, я ніде не бачила пса такої масті. То, коротше кажучи, прийшли німці. Німцям дали знати, що в тата є вчений пес, що зможе кинутися, знаєш ?! Ну, а вони хотіли в той Освенцим на людей брати псів, пса. От і сусід наш. Ну, ми ж в Польщі як жили: польська хата, українська хата, польська хата і жидівська, всьо було там.

І прийшов сусід, вони з татом колєгували моїм, з дідом. І каже: «Трохим, забирай Рекса, або сам втікай. Бо прийдуть, каже. Доложили, і прийдуть за псом. А прийдуть за псом – і тобі не жити».

Де тато дівся, я не знаю. Його майже тиждень не було в хаті. Потім, як сказали, що німці одійшли, тато вернувся. І той сусід каже: «Пса не показуй!» Ну, а тримати… як ти його заховаєш, пса?! Нікуда. І тато взяв, пам’ятаю, як тато розказував, чи сокиру взяв, чи шо, взяв пса, взяв мішок і пішли в ліс. Тато казав, каже: «Він дивився, він знав, що буде біда. Дивився на мане, каже, я на нього і в нього оттакенні сльози капали, каже, плакав». Ну, тато його забив і отам закопав. І тато ще тиждень не був в хаті, вдома, тому що приходили, цікавилися. Мама каже: «Не знаю де. Може в село друге де пішов. Ну, не знаю». От. Тато зо два місяці не міг даже їсти. Каже, що їм – пес мені перед очима; я їсти не можу…

До того ви сказали, що дуже добре товаришували ваш батько з поляком. Сусідня хата була. Як потім, з приходом німців, це хронологічно розвивалось?

То вже було заворушення. Чому? Тому, що на Україні були заворушення: українці поляків нищили. А там перейшло, передалося… Там вже началося знов тоже, була та, партизанка своя. Там навпаки, стали поляки нищити українців. Але ж, наприклад, поляки з того самого села, от де ми жили, Воля Городецька і ці. І на Волі, і на Городку – там нас ніхто не рухав. Там, значить, вони мали контакт між собою i іншими поляками, з іншими селами. Мінялися. Ті туди йшли, ті сюди йшли, щоб один-одного не знати, розумієш?! Бо все життя прожити, разом, і як?! От я з тобою все життя прожили і вдруг я піду до тебе і вбивати тебе.

Ми стали і тато з мамою вийшли, кажуть: “Йдем, подивишся шо там, шо то робиться”. А ми вгорі жили, внизу треба було спуститися дорогою і там були вигін, де корови пасли, і огороджена церква. Церква, по-перше, горіла вся. Майже вся згоріла… І з тієї церкви від’їжджали фіри і вивозили трупи. То аж перед очима стоїть: знаєш, на фірі руки теліпались, ноги теліпались, обгорівші. То є страшне. І там були всі документи. Раніше документи були, вони трималися, кожна людина мала в церкві. Була церковна книжка, де регістрірували, хто народився, хто хрестився, хто шлюб брав, хто помер. То все було в тій книжці. Коротше, всі документи були в церкві – і церква згоріла. Вся документація згоріла, абсолютно. Того села.

А на ніч, біля хати, де ми поселилися, ті українці, в тих чужих хатах. Такі сади були, там корови ричали страшно. То тих поляків, що повиселяли, знаєш, ті корови, то всьо залишалося в стайні. Воно всьо голодне. То мама, пам’ятаю, як сьогодні, пішла доїти корову і не в відро, а на землю здоювала, бо вим’я розпирало корови. Ну, де ж набереш стільки молока. То відкривали хліви і скотину випускали… І хай йде собі на волю. Бо на волі якось дасть собі раду, а тут шо?! Ми ж не знали, чи будемо сьогодні тут, а завтра дальше перейдем. Ну, коротше кажучи, лягали спати і з кожної хати люди чергували, мужчини. Цілу ніч чергували на вулиці. Ну, як на вулиці, навколо села, знаєш, як сторожа проходили. А ми всі, як ходили одіті, так і лягали одіті. Ніхто ніколи не роздягався.

І тато прибіг, а то було накануні, чи перед Зеленими святами, бо мама прання якраз начала. І тато вбігає: “Скорше піднімайтеся”. Взяв в таке рядно невелике, положив перину мою і, вроді, Соніну перину, і ще щось положив, вроді, буханку хліба. Собі більше взяв небагато. Тоже перину мав, тоже подушки, щоб, як на вулиці спати десь, то постелити – мати на чому лягти і хліб мати. І тікайте, каже, бо прийшли в сільраду, і взяли голову сільради і сказали: «Йди, покажи, в яку сторону поляки пішли». І як це люди побачили, зрозуміли, що тут вже не то йде. І того голову сільради вивели за хату і розстріляли. Ну, як розстріляли, почалася стрілянина. І ми так зрозуміли, що то був сигнал тим, що окружили село. Знаєш, поляків, що окружили село під маскою українських стрільців. І всі, як ото були, так і тікати. А вони кричать: “Біжіть до нас, бо то українські стрільці”. Ми підбігали – а вони з автомата по нас стріляли. Знаєш: то є страшне… То не до оповідання.

Ми були в зовсім іншому, в село нас перевели росіяни. Нас, і потім, коли сказали збиратися, значить, що маєте з собою, можете взяти собі фіру. А яка фіра, як ми вже скільки часу не вдома. Татові дозволили зайти додому. Тато просив, саме основне, взяти корову, бо дитина мала, і Соня мала. Хоть корову дайте взяти. То хотів молоду корову, бо мали дві. Бо якраз корова втелилася і то молода була. Молодої корови вони не давали. Тільки старе бери.

Був кінь. А кінь який? Як почалась війна, багато військових було загинуло; коні, які мали сідака, повтікали. І багато коней в ліс повтікали, знаєш. І мій тато тоді, і той поляк, пішли в ліс ловити коней. В нас був старий вже кінь і тато зловив, я пам’ятаю, як сьогодні, білого коня. Такий гарний коник. Ну поки його на подвір’ї потім об’їжджував, бо воно дике, вже здичувало. І тато хотів молодого того коня, йому росіяни не дали. Хочеш, бери старе, а старе, знаєш, тато казав, то він вже зубів не мав, то куда я візьму старого. Що я з ним буду робив? То я взяв тільки коня. Ой, корову. І та корова у нас була і на Донбасі. Там ми її і залишили.

Тато був на шахті. То він, як любив майстерні, дерево, то всьо, то каже, його спитав начальник і він каже, що здивувався начальник, чому, чи звідки я знаю російську мову. То я йому сказав, що була війна і я там закінчив школу таку. Ну, він сказав, що ти підеш столяром в шахту. Там треба ремонти, то всьо робити. Шахтьором тата не взяли і то його спасло. Так, як тато був в шахті, хоть він був столяром, то важка робота, то саме більше получав тато. Наприклад, хліба, скільки він мав? Кіло чотириста, чи кіло двіста. Я вже не пам’ятаю. Шось таке.

На день?

Хліба? На день. На сутки. Всьо. І скількись там, масла не було, маргарину. А маргарин слівочний колись був. Досить смачний маргарин. Такого маргарину і близько нема. Цукру ми мали скільки-то грам. Маргарин, цукор і олія. Там якось тато зі своїми колєгами, чи хто там, чи тими знайомими, перемовилися і вирішили втікати. Нема де, бо нема де даже на ту карточну систему кусок хліба взяти в магазині, не привозили. І ми прийшли, були в школі, і шось, почули, шось загриміло. До вікна – ми не бачили, а вже потім, як вийшли зі школи, то побачили, що той будинок – будинка нема. Тільки чорна яма. Значить, вони потім встановили, тато казав, шо ремонт якийсь робили, напевно. Казав, шо дєло в тому, шо під тим будинком була пропасть. Було викопано всьо. Знаєш, воно висіло в повітрі. Ну, а скільки, каже, земля може витримати. І казав скільки, скільки там чоловік, що вони тільки прийшли зі зміни. А то, брали в ФЗО тоді на такі роботи вчити. В тому ФЗО на півтора року, на рік, з дитдому дітей – безпритульних таких, знаєш, бідних брали дітей, щоб вчилися. З багатих сімей, то такі не посилали дітей. Ну, а от на такі-от роботи. І то – то були, каже, бідні діти. Ну, спасло то, шо більшість дітей була на роботі, а там були тільки діти, які тільки-но прийшли зі зміни.