Родинні історії
 Яків Трусов
Інтерв’ю записано: Valentyna Kasian obwód doniecki, Ukraina 01.12.2020

Яків Трусов

Це історія про нашого батька, дідуся, прадідуся, який брав участь у найзапекліших боях під час німецько-радянської війни. Події, що відбулися в 40-х роках ХХ століття, настільки вплинули на нього, що хоча він був і переможцем, дуже зрідка розповідав про подробиці тих страшних часів. Він завжди з болем згадував про цей період свого життя, своїх фронтових друзів, більшість з яких забрала Війна. Усі спогади, якими він ділився, залишилися в пам’яті його дітей. Зокрема, моєї  бабусі (його доньки), моєї матері та дядька (його онуків) та в моїх особистих спогадах. Разом з ними ми провели наше родинне дослідження й зібрали до купи усю інформацію, про яку розповідав нам прадід, і яку ми знайшли в архівах. Текст озвучує моя мама як один із носіїв історії нашої родини.

Пам’яті Трусова Якова Васильовича

 

На далеких курганах густая трава,
Соки поет из земли, где ночами
Каждый мальчик, готовясь в последний свой бой, ждал победу,
О доме мечтая.

Я в глаза ветеранам серьезно смотрю,
В них и боль, и потери, и слезы.
Чуть поотдаль за ними я вижу войну,
Взрыв гранат, стон бойцов, чьи то грезы.

Вот я снова смотрю им в глаза поворот,
Сердца стук и ком к горлу накатит.
Бравый парень, на вид ему лет 25
Своей грудью за Родину ляжет..

Вот седой старичек, он стоит в орденах
Всю войну гнал в Берлин он фашистов.
Полягли земляки, не вернулись назад,
Вечным сном спят на поле душистом.

Я смотрю вроде мир, но картина в глазах:
Вот друзья, вот мой дед разрывает Рейхстах.
Из огня он на танке вьезжает в Берлин,
Я дошел пацаны и я здесь не один.

И того паренька, что на вид 25,
Не обнять его больше и не закричать.
Он как дед мой, он рядом шел
Он был герой

Только жаль, что герой не вернулся домой.
Дед мой долго о том пареньке вспоминал,
Боль давила, но дед волю ей не давал.
Он привык сильным быть, помнил тяжесть побед

Больно мне, что его с нами уж нет…

Звєрєва Ю.В. (онука Турусова Я.В.)

 

Наш дідусь, Трусов Яків Васильович, народився 15 травня 1924 року в селі Ялканка Барвінківського району Харьківської області у сім’ї робітників і селян. Він був старшим сином у родині з 4-ьох дітей. Допомагав батьку в полі, парубком бігав на побачення, мріяв, як і тисячі молодиків, про мирне та щасливе життя та родину. Він, зовсім хлопчисько, був одним із тих солдатів, завдяки мужності яких була зупинена кровопролитна війна, розпочата фашистською Німеччиною.

 

Війна почалася, коли дідусю ледве виповнилося 17 років. Його батько відразу пішов на фронт. З війни він так і не повернувся. А в січні 1942 року дід був призваний Барвінківським РВК і скерований на Вороніжський фронт у 5-ий гвардійський механізований корпус, що з грудня 1942 року брав участь у бойових діях, винищуючи піхоту і танки супротивника. У липні 1943 року 5-ий корпус брав участь у бою біля с. Прохорівка, розташувавшись на південному фасі Курської дуги. За словами дідуся, завдання корпусу полягало в тому, щоби, залишаючись на рубежі, забезпечити атаку піхоти і танків усіма вогневими засобами, пропускаючи маневри атаки через свої позиції. Дід говорив, що атаку вели проти 3-ьох формувань СС: «Мертва голова», «Райх» та «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер». Страшна була м’ясорубка. Тисячі загублених молодих життів. Така моторошна ціна була заплачена, щоб змінити хід війни.

 

Дідусь говорив, що Воронізький фронт у жовтні 1943 року перейменували в 1 Український, і розпочалась Київська наступальна операція. У цій наступальній операції брали участь чехословацькі піхотинці. Ця подія об’єднала нашого дідуся з другом на ім’я Зденик. Цю теплу дружбу вони зберегли на все життя. Тож у листопаді 1943 року була форсована річка Дніпро. Події цих днів назавжди залишились у пам’яті мого дідуся, його побратимів і всіх тих, хто був поруч.

 

Згодом, у липні 1944 року, дідусь взяв участь у Львівсько-Сандомирський операції, метою якої було визволення Західної України й зайняття південно-східної Польщі. Таким чином, наш дідусь, Трусов Яків Васильович, брав участь в основних бойових операціях проти ворога. Він потрапив в оточення, отримав поранення, а згодом, за мужність, доблесть, хоробрість у боях за Хеннервітц, отримав медаль «За бойові заслуги».

 

Вже на Другому Білоруському фронті дідусь у складі 379 тяжкого самохідного артилерійського полку, прорвавшись глибоко в тил ворога, зустрівся з німцями в районі міста Беліц (нім. Beelitz), що за 40 кілометрів від Берліну.

 

Зі спогадів дідуся: «Ворог намагався прорватися, ми його стримували. Найбільш вигідною для нас виявилась активна маневрена оборона, а для окремих танків – засідка».  Він говорив, що перебуваючи у засідці, часто змінюючи вогневі позиції, їх танк за день завдав противнику великої шкоди. Допоміг стрілковому підрозділу відбити чотири ворожі атаки. Дідусь говорив, що вони перемогли, тому що сумлінно обирали місце для засідки: заривали танк у землю, маскувалися. Часто згадував те, що велику майстерність і витривалість, мужність і хоробрість проявили танкісти-гвардійці. У наступальних операціях, за сміливість, у боях за Беліц дідусь був нагороджений орденом Червоної зірки.

 

У Берлін дідусь в’їхав на своїй самохідці. Він був одним із тих, хто, пройшовши крізь пекло фашистських тортур, виносив з поля бою своїх скривавлених побратимів; своїми слізьми, потом і кров’ю віддавав усього себе без залишку, щоб захистити свою рідну плодовиту землю, свою Ялканку, своїх братів та сестер від вигаданої зверхності, що стала причиною жахливого насильства.

 

На стінах Рейхстагу було й ім’я нашого дідуся Трусова Якова Васильовича. І нехай буде вічна пам’ять про його подвиг і про подвиги тих, хто залишився на чужих полях битв.

   

Дідусь повернувся з війни героєм. Пішов працювати будівником, щоб відновити зруйновані міста і села. Він був заслуженою людиною. Зустрів свою любов, свою Катерину, народив 3-ьох дітей, побудував дім, насадив сади. Зробив усе, про що мріяв. Ніколи не говорив про подробиці жахливих битв, кривавих баталій, проте завжди згадував свої товаришів, земляків. Помер в оточенні родини 19 лютого 2008 року, забравши зі собою спогади тих важких років.  І нехай буде вічна пам’ять про нього, і вона буде в наших серцях… завжди.

 

Як моторошно і боляче, що події тієї війни забуті. В Україні знову гримлять залпи гармат, знову гинуть люди. Але це вже зовсім інша історія.

Інтерв’ю подано мовою оригіналу або за допомогою транслітерації зі збереженням національних, регіональних та індивідуальних особливостей мовлення.

Spelling error report

The following text will be sent to our editors: