[С] Сильвія Цабай, [З] Здзіслав Цабай

С: Чи можеш сказати кілька слів про своїх батьків? Скільки їм було років, коли почалася війна?

З: Мій батько народився в 1926 році, а моя мати народилася в 1936 році. Отже, на початку Другої світової війни тато був підлітком, а мама була маленькою дівчинкою. Вони обоє походили зі багатодітних сімей.

С: Чи батьки розповідали Тобі про ті важкі часи? Може, це була Твоя ініціатива/цікавість? Чи пам’ятаєш їхні розповіді?

З: Батьки не часто піднімали ці теми. Час поступово розмиває ці історії і деталі, але кілька залишилося у моїй пам’яті. Як я вже згадував, моїй матері було лише кілька років, коли почалася війна, тому вона не могла пам’ятати багато про той період. Вона згадувала, що в нашому будинку, в одній із кімнат, деякий час жили німецькі солдати. Вони були, незважаючи на загальні переконання, цілком приємними… Якщо можна так сказати, то і милі. Вони пили, їли, грали в карти та взагалі веселились. Кажуть, вони платили за всю їжу, яку отримували під час походів у село. Мама говорила, що одного вечора, в такому загальному шаленстві, якщо можна так сказати, веселощів та алкоголю, один із тих німецьких солдатів подарував їй плитку шоколаду.

У свою чергу, мій батько, пригадуючи ті моменти, розповідав мені про свій важкий досвід та життя в окупованій Польщі. З огляду на молодий вік його тримали під прицілом німецькі жандарми. Його мали відправити на роботу до Німеччини. У будь-який момент міг прийти підрозділ і забрати його. Тому про ночівлю вдома можна було забути. Тато розповідав, що спав у спеціально підготовленій схованці в стодолі. Влітку це було навіть приємно, а у холодну пору він був закопаний десь у схованці, викладеній сіном чи соломою. Тепер, коли я про це думаю, сльози підступають мені до очей. Це жахливо. Він згадував, як дуже, дуже важко було дістати їжу. Потрібно було віддати все, у тому числі жорна залишити на станції жандармерії, і взагалі кожен громадянин був зобов’язаний віддати контингент у вигляді худоби чи свиней, а також зерна. Багато людей можуть подумати, що в селі було простіше вижити. Але насправді ніщо не може бути більш хибним уявленням.

С: Як виглядав Грембошув під час окупації? Чи було репресовано місцеве населення і як саме?

З: Мій батько кілька разів згадував одне ім’я. Енгельберт Гуздек. Це була людина, яку називали «катом Домбровського Повісля». Він був страшною людиною. Кажуть, він за свою діяльність нещадно вбив майже дві тисячі людей. Цей Гуздек постійно переслідував, насамперед, єврейське населення. Він особливо вороже ставився до поляків, які переховували євреїв. Він вчиняв страшні вбивства беззахисного польського населення, також, як я вже згадував, єврейського, а ще він дуже переслідував циган. Йому подобалося розстрілювати втікачів. Проїжджаючи селами, переважно на орендованому фургоні, у компанії польських «темно-синіх» поліцейських, він завжди мав із собою кулемет, готовий до стрільби. Тоді ці села виглядали так, наче вони вимерли. У молодих чоловіків, які зустрічалися по дорозі та які на вигляд, скажімо, могли бути схожими на партизанів, цей чоловік стріляв, навіть не питаючи. Не важко здогадатись, що такою поведінкою, він викликав величезний страх. Мабуть, такі вчинки приносили йому велике задоволення.

 Кажуть, він дуже боявся, що на нього нападуть, тому обирав такі місця для проживання, як, скажімо, плебанія, бо там почувався найбезпечніше, і оточували, охороняли цю плебанію, всередині та зовні поліцейські у темно-синіх мундирах. Щоб підбадьоритися, він щодня зранку випивав чверть літра горілки натщесерце. Щоб залякати населення та уникнути замаху на себе, він вивісив плакати із повідомленням, що за нього помре сотня поляків. Якщо вони були готові розстріляти стільки заручників, то цей страх ставав ще більшим.

Говорили, що свою діяльність у селищі Радгощ, де він був комендантом німецької жандармерії, він розпочав із видачі наказу про встановлення шибениці. Цю шибеницю споруджували дуже довго, бо робітники завжди намагалися якимось чином уникати цієї роботи. Однак Гуздек змушував їх працювати, погрожуючи зброєю. Та як виявилося пізніше, ця шибениця ніколи не використовувалася. Але вона мала бути пересторогою для населення.

Натомість в самому Грембошові Гуздек також сіяв страшний терор. У селі з’явилися згадані раніше плакати про покарання за спробу замаху. Казали, що Гуздек тут… прізвище вилетіло з голови … Казали, що Гуздек застрелив … так … якогось Францішека Грабеця з Грембошова за сприяння, допомогу руху опору та володіння зброєю, якої він, зрештою, не знайшов. Батько згадував страшну історію про те, як Гуздек привіз молодого хлопця на возі, привів його на цвинтар у Грембошові та наказав викопати могилу, а потім вистрелив цій людині в потилицю над могилою. Це жахливо.

Гуздек помер у день свята врожаю в Отфінові, найімовірніше, у 1943 році. Тоді він мав розстріляти, згідно з легендою, трьох молодих українців, які втекли з трудового табору, найімовірніше, в Катовіце. Страта мала відбутися за валом річки Дунаєць, де він мав розстріляти нещасних втікачів. У цій страті також брали участь «темно-сині» поліцейські з поста в Отфінові, які ймовірно і нібито випадково смертельно поранили пострілом Гуздека. Що в той же час – можливо, я висловлюсь некоректно – врятувало від смерті сотню поляків, які були заручниками за голову цього ж Енгельберта Гуздека.