
Зофія Лістош
Дата народження: 18.01.1951 р. Переїзд до Любліна: 1967 р. Закінчення школи: 1969 р. Шлюб: 30.04.1972 р. Смерть батька: 1995 р. Смерть матері: 2005 р. Народження першої дочки: 05.03.1973 р.Мене звати Зофія Лістош, я живу в Любліні, мені 64 роки.
Я народився після війни, мої батьки жили в селі. Багато різних ситуацій мали вплив на те, що їм було важко. Це були післявоєнні часи, тому в селі було бідно, і батькам треба було віднбудовати все після війни.
Як виглядало життя Вашої родини під час Другої світової війни?
Їм було простіше вижити в селі, хоча б тому, що зима завжди була важка. Мама завжди казала: „Коли прийде передсезон, вижити найгірше”. Тоді кінчилися картопля, овочі. Але влітку їм було легше в селі, бо на землі, яка у них була, щось завжди виросло. Якщо у них була принаймні одна курка, вони також мали яйця. Вони жили біля лісу, і там завжди могли знайти якісь ягоди. Хоча після війни вони, звичайно, не йшли до лісу, тому що з того, що нам розповідала наша мама, страх був там іти, бо можна було знайти міну. Були такі випадки. Після війни залишки бомб були розкидані всюди. Але в селі було простіше вижити.
Люди в ці часи безперечно жили в страху. Удень як вдень, але вночі вони просто боялися, що хтось прийде, буде стукати … З того, що я чула, були й такі ситуації, що приходили партизани; тоді не було виходу, вони забирали з дому все, що у кого було, будь то їжа або щось інше, тому що це було потрібно партизанам або солдатам. Не завжди було відомо, де вони дійсно це забирали.
Що казано про ситуацію людей, які жили в той час, про переслідування та репресії?
Часто казали, що хтось загинув у партизанській війні, хтось був переслідуваний. Я чула від близької родини, що партизани іноді викликали різних людей. Люди дуже боялись, тому що в цьому партизанському русі були різні люди. Батько мого чоловіка був солтисом, тому він, звичайно, багато знав про партизанський рух. Одного разу ввечері, вже після війни, вони прийшли до нього додому й просили його вийти на вулицю. Він пішов і не повернувся. Він був покликаний до лісу й загинув, чи то партизанськими руками, чи прикидаючими себе партизанами, це невідомо. У будь-якому випадку він загинув. Лише пізніше хтось поінформував нас, що в лісі лежить тіло. Часто це відбувалося в таких сільських околицях.
Скільки ваші родичі розповідали про час окупації та пов’язані з ними спогади?
У моїй родині в дому про ці теми рідко говорилося. Мама часто розповідала, що ївони мусили втікати від нальотів або бомбардувань. У нашій околиці були дуже густі чагарники, болота й озера, і мама розповідала, що йноді люди ховалися там. Брали з собою все, що могли взяти, і втікали. Ось що я пам’ятаю з розповідей моєї мами. З сімейних історій я пам’ятаю, що коли ми були дітьми, ми ходили з батьками до лісу. Часто ми питали, чому тут ямки, і мама казала, що це залишок від війни, що в цій околиці були дислоковані партизани, і це були окопи, в яких вони ховалися. Мама іноді розповідала мені про це, тому що ми жили близько лісів, в яких часто відбувалися засідки. Про ці справи публічно не говорилося, це були розмови в домашньому середовищі. Я також говорила про це зі моєю свекрухою, але це було багато пізніше. Мама розповідала, що в її селі ховався єврей, що люди дуже боялися покарання за те, що вони його ховали, і що це було дійсно небезпечно. Вона розповідала про це з таким страхом, що я рада, що ці часи минули.
Коли ти впізнала справжній образ війни, історію “вільну від брехні”?
Коли я почала вивчатися історію, я вірила в те, чого вчили в школі. Тільки тоді, коли минуло досить багато років, я почала чути справжня історію, «вільної від брехні», і я не хотіла вірити, що історія до того моменту була такою брехливою, що не переказувано справжньої історії. Коли я закінчила середню школу, вийшла заміж, коли я почала читати газети і слухати „Радіо Марія”, я слухала з цікавістю про речі, які я дізналася в перший раз, наприклад, про Катинь. Здавалося неймовірним, що я жила так багато років і не знала про ці речі. Я говорила про це з подругою, і вона сказала мені: „Софі, я про ці речі дуже рано знала, тому що мій тато працював на залізниці, і в нашій області були активними партизани й коли тато прийшов додому, він казав нам про це, але заборонив повторювати. Нам про нічого не було дозволено навіть словом сказати”. Вона знала це дуже рано, і я дізнався тільки через стільки років. З тих пір історія почала все більше залучати мене, і це саме ця історія “вільна від брехні”.
Яке Ваше теперішнє ставлення до історії?
Як я вже сказала, з часом історія стала мені цікавою. Мої батьки вже не живі, тому я не можу більше дізнатись від них, але я дізнаюся з відомості. Я слухаю все і читаю все, що можу. Я вже зараз можу дізнатися з сімейного оточення небагато. Іноді в розмовах із близькими ми повертаємось до спогадів, і нині, через стільки років, я дуже шкодую, що колись це все якось мене не цікавило, що я пропустила в моєму житті можливість, тому що мої батьки вже не живі… Можливо, це сталося тому, що я була поза домом, тому що я досить рано покинула мій родінний дім і поїхала до міста, до Любліна. Я рідко приїжджала додому, і вже коли я була там, напевно не було часу для таких розмов. Тільки з перспективи років я бачу, наскільки я могла б дізнатися від моїх батьків, якщо тільки б я питала. Але коли я верталася додому, я не питала, лише в переговорах іноді було щось про війну та історію. І якщо я тоді задавала б більше питань моїй бабусі або матері, вони переказали б мені набагато більше.
Як часто Ви говорите зі своїми близькими про історію сім’ї і про події Другої світової війни?
Батьки вже не живуть. Іноді я відвідую свою старшу сестру і запитую її, що вона знала, бо в кінці кінців вона була з ними довше, ніж я. Іноді дізнаюся щось від неї, про що я не знала. Серед іншого, те, що її тестя був ув’язнений, через різноманітні репресії після війни він переїхав з місця до місця вісімнадцять разів. Спалили йому дім, потім він був у в’язниці, а після в’язниці його далі переслідували. Він переїхав з села в село, він не міг залишитися в одному місці. Йому було дуже важко. Моя свекруха сказала мені, що її тесть був на війні, що його переслідували, коли він повернувся і що він, напевно, ховав когось в домі. Хтось повідомив про нього і прийшли до них в білий день. Їй вдалося втекти тільки тому, що їй було попереджено втекти, що небезпека наближалася. Вона взяла тільки свою маленьку дитину і втікала, і будинок був повністю спалений, тому що її сім’я жила біля лісу. Проте з історії одної жінки, яка пережила депортацію до Росії під час Другої світової війни, я пам’ятаю, що вона була у в’язниці. Вона розповідала, як везли їх у вагонах, скільки їх було, в яких умовах, наскільки там було холодно. Вона казала, що у них до їжи були тільки картопля, нічого більше. Такі історії були жахливими. Вона пережила цю в’язницю, але сказала, що їй пощастило, тому що вона працювала на кухні, завдяки чому її було легше й вдалося вижити її.
Як згадаєте своє дитинство?
Звичайно, цу не були легкі часи, ви не могли купити все, як зараз. В селі у батьків були корови, тому в домі було молоко, кілька картоплі, будинок стояв поруч із лугом, в лісі можна було знайти трохи щавля, і вже можна було вижити літом. Взимку це було гірше, холодильників тоді не було. Але моє дитинство не було важким, тому що моя бабуся була настільки винахідливою, що їй завжди все вдавалося, і я не зазнала великої бідності.
Інтерв’ю подано мовою оригіналу або за допомогою транслітерації зі збереженням національних, регіональних та індивідуальних особливостей мовлення.