Так, мене звати Еллі Трептов, уроджена Кірш, я народилася 6 березня 1936 року в Грюнберзі, поблизу міста Лодзь. Ми жили в маленькому селі, всього нас було вісім братів і сестер.

 

І коли розпочалася війна, тобі було всього три роки, тому ти, мабуть, зовсім і не пам’ятаєш цього, але…

Ні, не пам’ятаю.

 

А часи війни ти пам’ятаєш?

 

Часи війни я не пам’ятаю зовсім, адже я тоді була малою. І ми жили в зовсім маленькому селі, і ми, насправді, майже нічого й не знали там про війну, просто жили своїм життям. Ми ходили до школи і проводили майже весь час на вулиці, зазвичай із мамою. Тому ми, власне нічого особливо й не зрозуміли, бо в нас, у нас навіть радіо не було чи чогось такого. Тому про війну, коли вона була, я нічого й не знаю, так би мовити. Ми дізналися про все вже пізніше. Коли війна закінчилася.

 

Як далеко було до Лодзі?

 

Кілометрів 12-13, не так далеко. Але ми туди не їздили. Один єдиний раз я там була, коли Гітлер уже був при владі. Тоді я була там, ми мали поїхати туди з класом. Ми поїхали з класом туди, і я мала подарувати Гітлерові букет квітів.

 

Справді?

 

Так, справді.

 

І як ти почувалася? Ти знала тоді, хто такий Гітлер? Мала якісь асоціації з ним?

 

Ні, зовсім ні. Мої батьки ніколи про це не розмовляли. Мого батька ж теж призвали, хоча в нього було багато дітей. Призвали його. Він про це ніколи не розмовляв, у нього там не було якоїсь конкретної функції. Не знаю, що б іще тобі тут сказати. Він просто був солдатом, так він завжди говорив.

 

Але він не брав активної участі в боях, так?

 

Ну, він ніколи нікого не застрелив, нічого такого. Цього він не робив. Але мій батько вже тоді був у партії [НСДАП – М. Р.]. Він не був нацистом, але він був у партії, теж був у партії. Але він жодної людини не пристрелив. Це він нам завжди повторював. Ми його часто про це питали. Але ні, нікого не пристрелив ніколи. А Віллі, мій брат Віллі, він іще входив до пімпфів [з 10 до 14 років багато німецьких хлопчиків були членами нацистської організації «Дойчес Юнґфольк» і називалися пімпфами – М. Р.], так вони називалися, і він там теж був. Звичайно, це було цікаво, вони ж були як скаути, ніколи не сиділи на місці.

 

Пімпфи – це те, що йшло перед Гітлер’юґендом, правильно?

 

Так, точно. І Віллі там був. А моя найстарша сестра входила до «Бунд дойчер медель» [укр. Союз німецьких дівчат, аналог Гітлер’юґенду для дівчат – прим. перекладача]. Це були дівчата, ні, дорослі дівчата. Віллі подобалося. Так тоді було просто, що ми про це все знали небагато. Ми мало розуміли.

 

Коли і ти вже відчула війну?

 

Лише в 1945 році, коли це вже було всюди, тоді війна ж, власне, і закінчилася. І ми мали покинути наш дім. Усюди було чутно сигнали повітряної тривого – бомбардування, це було жахливо. Чутно було всюди. А тоді нам повідомили, що ми дуже швидко маємо зібратися: одяг і найнеобхідніше. Але не надто багато. Багато брати було не можна, бо ми їхали возами й не можна було, щоб на возах було забагато поклажі, бо багато сімей мусили їхати. Цілий обоз зібрався, нас було багато втікачів. Отже, тоді ми повсідалися на вози й усі вирушили – у невідоме. Ніхто ж бо не знав, що на нас там чекає. Але всі їхали, ніхто не залишався. Вони нам просто сказали, що треба їхати, і ми поїхали. І це було так, що ми їдемо на Захід – мовляв, там подивимося вже, що з цього вийде. Бо ніхто не знав, що вийде. Вони нам просто ж бо сказали: «Радянські війська наближаються. Вони зовсім поряд уже». І треба було забиратися, так от.

 

Тоді тобі було дев’ять, так?

 

Так, тоді мені було дев’ять. Тобто, у березні мені виповнилося дев’ять, а в січні ми мусили втікати. І мій батько, він, узагалі-то, хотів тікати з нами. Він завжди казав, він уже й до того трохи почав нам розповідати… Коли він востаннє був удома – він час від часу мав два чи три дні відпустки – і ось в останній раз він сказав: «Якщо буде війна, чекайте на мене. Я приїду й заберу вас». Але ми більше не могли вже чекати, тому що не можна було. А потім він нас шукав. Шукав нас усюди, дуже довго шукав – але не зайшов. Ну, і тоді ми поїхали без батька. І тоді моя мати з сімома дітьми, ми всілися на віз, запряжений конем, із нами ще багато сімей було, та й вирушили. І їхали ми весь час не якимись околицями, а центральною вулицею. А коли повітряні тривоги вже стали зовсім нестерпними… Це було дуже, дуже жахливо… Постійно падали бомби, над головами проносилися літаки, усе в такому дусі. А ми просто їхали далі, наскільки було можливо. А часто доводилося викидати речі, якщо хтось узяв із собою надто багато, то просто скидали речі з возу, як їхали. А інколи якийсь віз візьме та й поламається. То тоді ми мусили на ніч десь зупинятися та й шукати, де б заночувати. Бо частина будинків, вони ж уже стояли порожні, бо люди тікали. Ввечері ми заходили в такі будинки, там зазвичай були вибиті вікна, холодно було через це всередині. Там уже не було нічого зазвичай. Може, меблі якісь ще лишалися трохи, але було дуже холодно. Щастя було, коли інколи ми знаходили старий матрац чи трохи соломи. А на ранок ми були голодні… ми завжди були голодні. І холодно… було так холодно, голод і холод, але ми їхали далі, як уже було.

А, іще що я не розповіла, у цей період ми певний час провели в таборі, і там постійно приходили радянські солдати й забирали з собою дівчат, завжди десь в обід, і ми не знали, для чого. Але дівчата мали з ними йти… дівчата мали йти з радянськими солдатами. А наша Геді [найстарша сестра – М. Р.], вона ж теж була в тому віці тоді. І ми завжди приблизно знали, коли вони прийдуть. І тоді моя мати казала: «Зараз ми покладемо нашу Геді під стінку». І в нас була стара нічна сорочка, якою мама перев’язувала солдатів. Мама перев’язувала поранених солдатів такою старою нічною сорочкою. І ми цю сорочку клали на Геді зверху, а самі сідали на неї всі, поки солдати не йшли від нас. І завдяки цьому Геді оминула участь інших дівчат, бо радянські солдати просто показували пальцим і казали: «Ходімо». І дівчата мали йти. Але я тоді не знала, куди й навіщо. Ми тоді не були так добре обізнані, як сьогоднішнє покоління.

Незабаром після цього втеча на захід завершилася. Радянська армія їх наздогнала й погнала назад, на схід. Коли вони повернулися до свого села, вони побачили, що в їхньому старому домі вже хтось поселився. Батько був у полоні, і сім’ї жилося погано.

А потім, трохи менше, ніж через півроку, ми раптом отримали листа. Моя мати була в лісі, вона працювала разом із лісорубами, то листа віддали мені, а я побачила, що то від батька був лист, із полону, з війни. І я, звичайно, страшенно зраділа, взяла того листа та й дременула до лісу, як навіжена, шукала матір. Але це було не так складно, хоча ліси в нас були великі, дрімучі, але ж лісорубів було чутно, ясна річ. І я сказала: «Я має письмо від тата». І моя мати почала плакати. І так ми дізналися, що тато живий.

Мій прадід був живий, але він ще не повернувся з полону. Тим не менш, сім’я вирішила тікати ще раз.

Але оскільки нам жилося так погано, ми не хотіли там залишатися. Ми хотіли бути серед німців. І тоді моя мати сказала: «Ми зараз іще раз спробуємо втекти». І тоді ми…

 

Але це ще був 45-й рік чи вже 46-й?

 

Ні, це вже був 46-й рік. Роком пізніше, у 46-му. Це було восени.

Спочатку вони мали їхати потягом до Вроцлава.

Отже, тоді мати постійно казала, вона нам це так часто казала, що ця думка міцно засіла в нас у головах… Ми маємо їхати до Вроцлава потягом. а потягом можуть їздити лише поляки, а німці – ні. І тоді вона сказала, що нам не можна розмовляти, поки ми не приїдемо. Бо якщо вони помітять, що ми німці, то нас не посадять на потяг. Потяги тоді завжди були переповнені. Це ж бо були такі ось старі пасажирські потяги, що там люди навіть на підніжках стояли й так і їхали часто. Завжди було переповнено. Нам не можна було казати навіть «мама». І хоча ми тоді справді були ще досить малі, ми всю дорогу дотримувалися маминої вказівки й мовчали. У Вроцлаві було багато таборів для біженців. Там ж бо були, не знаю, сотні, якщо не тисячі біженців, яких треба було десь розмістити. І от, ми знов опинилися в таборі й не знали, коли зможемо поїхати на захід. Звідти біженці їхали на захід. А там їх розподіляли. І інколи треба було зачекати 14 днів, інколи – три тижні, інколи – чотири, по-різному було. І мати, вона постійно ходила й казала, що вони, нарешті, мають дозволити нам теж поїхати і таке інше. Вона постійно просила, щоб ми якнайскоріше поїхали, бо в нас же не було чого їсти, там нічого не було, лише раз на день нам щось там давали трохи. І тоді ми нишпорили по завалах – бо там усе було теж розбомблене. І ми нишпорили по завалах і шукали їжу. Навіть по смітниках, хоча їх майже не було. Власне, якщо десь щось лежало – навіть коли воно було брудне, – то ми це їли. А потім, десь тижні за чотири, то нам уже дозволили виїхати зі Вроцлава, на скотовозі. Він теж був переповнений біженцями. І це все було дуже довго, звичайно. Думаю, два дні ми тоді їхали. А потім ми опинилися в Нижній Саксонії. Нас привезли в маленьке село, Лютґенроде, поблизу громади Нертен-Гарденберг. Там було людей зі сто лише, невеличке таке село. Так, і це тепер, тепер це мало стати нашою другою батьківщиною.

 

Твій батько розповідав про радянський полон?

 

Ні, він узагалі нічого не розповідав. Він лише раз сказав, що якось йому приставили пістолет до лоба, але, мовляв, ви більше пережили за мене. Йому жилося там не так погано, мій батько знав російську. І так, мій батько був ще трошечки комуністом. І він знав російську, тому деякий час працював у радянських солдатів перекладачем, і вони ставилися до нього досить непогано. Ну, тим не менш, він нікого не пристрелив ніколи, нічого такого. Такого він не робив. Але, в будь-якому разі, він працював на них. А коли повернувся, то був дуже худим, жахливо виглядав, часто голодував там і все таке.

 

Ви розмовляли після 45-го року про війну і про Голокост?

 

Мої батьки не розповідали нічого про війну, взагалі нічого, майже взагалі нічого. Нам треба було питати мою матір, щоб дізнатися, а коли мені було 13 років, то я писала звіт про нашу втечу, те, що я ще пам’ятала, своїми словами, як тоді було – два роки школи ж ми взагалі пропустили, таке – то я своїми словами писала цей звіт. Ми лише знали, що ми причетні, так, трохи знали про людей і взагалі. Але ми, наприклад, нічого не знали про Голокост і про євреїв, про це ми, діти, взагалі нічого не знали, бо ми жили в такому маленькому селі. Як я вже казала, ми нікуди з нього не виїжджали.

 

Ви нічого про це не чули під час вашої втечі?

 

Ні, під час нашої втечі ніхто взагалі нічого… там ніхто нічого не чув ні про що. Тому для нас це справді було щось абсолютно нове й невідоме. Допоки ми остаточно осіли тут і тоді вже почали бачити по телевізору, чути по радіо, читати і все таке, то тоді ми вже зрозуміли. У нашій сім’ї про це ніколи не розмовляли. Навіть мій батько, він нічого не розповідав, узагалі нічого. А все це з євреями, то ми взагалі не знали про це нічого. Хоча в нашому місті [Лодзь – М. Р.] було гетто, але ми нічого про це не знали, хоча й не так далеко звідти жили.

 

Як ти обходишся з тією травмою, яку нанесла тобі втеча?

 

Я завжди, ну, загалом, досить добре обходжуся, бо завжди кажу: «Бог дав мені міцні нерви». У мене справді дуже міцні нерви. Так, це пов’язано з моєю вірою. Я ж бо людина віруюча, і мені це важливо. У мене хороші нерви, усе інше – не дуже, але нерви, нерви в мене міцні. Але я думаю, що життя – це те, що зробило мене такою, якою я є.