Гайнц Ґьотц

Мій дідусь народився 1939 року в місті Дельменгорст. Невдовзі після цього його батька, державного службовця, перевели до міста Орлова (тоді Орлау), на сході теперішньої Чехії. У 1945 році сім’ї довелося втекти на захід. У цьому інтерв’ю мій дідусь розповідає про своє дитинство в місті Орлова та ділиться своїми спогадами про втечу назад до Дельменгорста.

Почнімо спочатку. Можеш мені розказати про перші роки свого життя?

Я народився 4-го січня 1939 року в Дельменгорсті й був першим із двох близнюків. Сьогодні це рідкість, але тоді моя мама народжувала нас удома, присутні були повитуха й акушер. Усе пройшло чудово й ми обидва вдалися на славу [сміється]. Мій батько працював на пошті, а мама, тоді ще зовсім молода, була хатньою служницею в бургомістра в одному селі поблизу Бремена. Мій батько переїхав до Дельменгорста з Сілезії, коли йому було 15 років. Працював спочатку у вовняній промисловості, а потім його взяли на пошту. Вони одружилися 1929 року, і того ж року народилася моя сестра, тобто вона на 9 років старша за нас із братом.

У 1941 році батька примусово перевели до Судетенланду, в Орлау, так називалося те місце, в мораво-острауському окрузі. Там він працював на пошті, поки 1943 року його не призвали до вермахту. В Орлау я провів більшу частину свого дитинства. Орлау розташовувався поблизу Рудних гір, лежав на схилах і пагорбах, дуже гарна місцевість була. Моя сестра ходила в Орлау до школи, оскільки вона ж була на 9 років старшою, і там вона познайомилася й потоваришувала з однією чеською дівчинкою. Вони навіть навідувалися одна до одної пізніше. У цьому столітті, я маю на увазі. У 1945 році нам довелося покинути Орлау, за 24 години ми мали перебратися до Німеччини через Рудні гори. Спочатку ми потягом поїхали до Дрездена, не знаю, скільки ми їхали. Далі ми потім ішли пішки, познайомилися з солдатами-дезертирами, як вони самі про себе сказали, і три ночі ночували в лісі. Оскільки солдати ці не могли йти вулицями, щоб їх не спіймали, то вони з нами йшли лише лісом. Коли ми лягали спати, то чули, як радянські солдати щось підривають, тож розуміли, що вони вже близько.

Чому ми так швидко мусили тікати? Батько подружки моєї сестри сказав: «Ви маєте швидко тікати звідси, радянські війська вже близько, а чехи вже обрали дерева, на яких вас повісити!» Ми хотіли дістатися до Дельменгорста, у дорозі були чотири тижні, зазвичай ішли пішки. Багато речей ми не мали… Мені тоді було шість. Звичайно, я не особливо тоді розумів усю серйозність ситуації. Мабуть, це й добре. І приблизно через два тижні ми дісталися до одного садівничого господарства, де нас прихистили, але за пару днів ми змушені були йти далі. Садівник був санітаром в армії, вони нас гарно прийняли, нам у них було добре. Мій брат захворів – садівник його швидко поставив на ноги. Хвилювалися ми за мою сестру, оскільки радянські солдати, як біло відомо, не дуже цяцькалися з жінками. Ми сховали сестру на горищі, зачинили в кімнаті й наставили меблів перед дверима, щоб її не знайшли.

Але потім садівник порадив нам рухатися далі, ми йшли пішки, інколи нас підбирали водії авто, через Кемніц, Галле, Верніґероде, Бремен [німецькі міста] ми добиралися до Дельменгорста. Я не надто багато можу розповісти про нашу дорогу, бо нам же було по шість років, то ми це трохи сприймали як гру, як пригоду. Коли нам траплялися воєнні чи поламані автомобілі, то ми до них підходили, гралися. Це й добре було, що для нас це так пройшло все. Прибувши до Бремена, ми побачили, що все було розбомблене. Бремен же взагалі дуже бомбардували, адже це було промислове місто, там і воєнна промисловість теж була, і порти. То моя мати була у відчаї – думала, що від Дельменгорста не набагато більше залишилося. У Бремені нас підібрав водій вантажівки, який перевозив вугілля. Він сам був із Дельменгорста, возив туди з Бремена вугілля, то він нас до Дельменгорста й довіз, а потім пішки. Хвилин 15 ми йшли, допоки дісталися до наших тітки й дядька, де ми раніше жили.

Вони нас спершу взагалі не впізнали! Нікого, окрім моєї сестри, вона тітку знала й до неї побігла, сказала щось, а тоді вони нас уже впізнали. І перше, що ми сказали, було: «Ми хочемо пудинг!» Потім ми добряче вимилися, адже з дороги ми були досить брудними, у грязюці й пилюці, а потім нам дали наш пудинг. Там ми й залишилися. Мого батька не було, ми на той момент не знали, де він.

Як він розповів нам уже пізніше, на той момент він був в американському полоні в Баварії. Отже, ми прибули до Дельменгорста, це було в травні 1945 року. А в серпні батько повернувся з полону. Він не одразу пішов до тітки, а спочатку пішов до знайомих, до сусідів, що жили на початку вулиці, щоб дізнатися, чи ми взагалі в Дельменгорсті. І сусіди йому тоді сказали, що так, уся сім’я тут. А тоді він прийшов до нас… ти не уявляєш, як ми всі зраділи! Мені важко про це говорити…

Дякую за всі твої спогади! Повернімося ще раз до того часу, коли ви жили в Орлау. Як вам там жилося? Ти і твій брат, у вас була спільна кімната?

Так, у нас із братом була спільна кімната. Моя сестра мала свою окрему кімнату, а у батьків була їхня спальня. Загалом, ми мали: величезну кухню, величезний коридор, велику вітальню і 3,5-метрову стелю. У нас було справді велике житло. Орлау – це був шахтарський район, там видобували вугілля. Ми жили в поштамті, а вугільні шахти проходили прямо під нашим домом, то вночі можна було інколи почути перфоратори, якими орудували шахтарі. І місцевість там була дуже гарна. У нас був величезний ящик для ігор, він був як такий великий ящик із-під картоплі, величезна штука, то ми туди залізали й щось собі видумували. У нас іще були такі тачки, знаєш, дерев’яні. Ми їх, звичайно ж, розібрали, і з ручок зробили собі гвинтівки, адже про війну ми певне уявлення мали. Ми коли в кіно ходили, то там завжди показували тижневий огляд воєнних подій. Нам, дітям, страшенно те подобалося. То ми тоді тачки поламали й мали з того гвинтівки [сміється]. Так, у нас було багато іграшок.

А з якими дітьми ви там гралися?

Там були німецькі діти, то з ними ми і гралися. У дитячий садочок ми не ходили. То ми ходили до інших дітей, а то вони до нас приходили, не дуже багато нас було. Пару німецьких сімей, де батьки працювали постійно. І сиротинець там іще був. Ми завжди ходили до них на Різдво [католицьке Різдво – прим. пер.], нас тоді запрошували завжди туди. Вони різдвяних пісень там співали й таке всяке, то ми приєднувалися.

А в цьому сиротинці, там були і чеські діти, і німецькі, чи не так?

Ні, лише німецькі. Це був німецький сиротинець. Це було найгірше! Німці ж позахоплювали Судетенланд, Богемію, Моравію. Протекторат Гітлера й таке інше, то вони просто прийшли та і сказали, що це тепер німецькі землі. До нас місцеві ставилися добре, хоча ми не мали ні високих чинів, нічого такого, але вони собі думали, мовляв, коли ми до них не будемо добре ставитися, то нас німці ще депортують кудись. То вони ставилися до нас добре. І німці також залишили там багато грошей. Але в останні тижні перед кінцем війни – от тоді ми відчули. Це було не надто приємно. Як я вже казав, батько тієї подруги сказав, мовляв, забирайтеся звідси хутчіш, бо вони вже обрали дерева, на яких усіх німців буде добре повісити. Справді моторошно.

Ти ще пам’ятаєш, як твого тата призвали в 1943 році? І куди саме його направили, він розповідав колись?

Ні, цього я не знаю. Я лише пам’ятаю, що коли його перевели з Дельменгорста в Орлау, то він іще був не держслужбовцем, а просто звичайним співробітником. І коли його мали призвати, то голова поштамту йому сказав: «Ти маєш забезпечувати свою сім’ю, а коли ти хочеш забезпечувати свою сім’ю, то тобі треба стати держслужбовцем. А коли ти хочеш стати держслужбовцем, то тобі треба вступити в партію!» І мій батько це зробив, щоб забезпечувати сім’ю, тому він вступив у партію. У нього був партійний знак НСДАП, нам іще подарували портрет Гітлера, який ми мали повісити на стіну. Моя мати, коли нам довелося тікати, дістала кочергу та й заходилася лупцювати цей портрет. Моя сестра сказала: «Облиш це, облиш це, якщо гестапо це побачать, то вони нас запроторять у в’язницю!» І тоді вона заховала розірваний портрет за шафу, що стояла у вітальні. Це я ще пам’ятаю. Я все ще бачу мою маму перед собою з цією кочергою… Потім вона підняла фотографію ще і сказала: «Ти, клятий пес!», це вона до Гітлера так сказала.

А ти пам’ятаєш іще, як 1945 року ви дізналися, що вам треба тікати? Що сталося в перші кілька годин після цього?

Я лише пам’ятаю, що мати сказала: «Вдягайтеся!» Ми тоді кожен отримали по рюкзаку, туди ми поскладали взуття і найважливіші речі – більше ми взяти з собою не могли. Тоді ми, пам’ятаю, до вокзалу попрямували, до вокзалу в Орлау, набитий під зав’язку, купа народу… сіли на потяг, на сидіннях можна було хоч стояти, всім було все одно. Ми, мабуть, проїхали години зо дві чи зо три, аж раптом кажуть нам: «Усі виходьте з потяга, нас бомбардують!» Мій батько про це дізнався і сказав: «Моя сім’я була в цьому потягу, вони всі померли». Так мій батько вважав до кінця війни.

Він увесь цей час думав, що вас було вбито в тому потягу?

Так. Він тоді ще сходив до нас додому, узяв весільне фото, він його завжди носив із собою аж до кінця війни, а потім у полоні ще. Через це він, повернувшись у Дельменгорст, не пішов одразу до тітки з дядьком, а спочатку пішов до сусідів, які трохи далі жили. Йому не надто хотілося додому, якщо нас там не було. Але ми всі, як ти вже знаєш, успішно дісталися до Дельменгорста.

А що ви робили в ті чотири тижні, коли тікали? І де ви тоді спали?

Ну, здебільшого у спортзалах або чомусь такому, там влаштовували табори, де біженці могли знайти прихисток. У кожному місті щось таке було. І в цих спортзалах були сотні людей. І всіх іще годували! Молочні каші й усе таке. Добре, що щось було. А коли нас прихистив садівник, то там теж нам було добре. Ну, а поміж тим іще всяке різне було. Під час війни були свої небезпеки, бомбардування теж були, справді бомби падали, я часто сидів у бомбосховищі. І протигази нам, дітям, видавали. Тому зараз [листопад 2020 – Н. Ш.], коли я ношу таку невеличку маску, то я не розумію, чого люди через ці маски так обурюються? Ми у протигазах сиділи, вони були повністю з резини, на все обличчя, усю голову закривали, а спереду фільтр був такий [показує руками обриси], оце було справді не дуже.

А як було тоді, коли альянти поділили Німеччину на чотири зони окупації? Це було проблемно? Складно було тоді перетинати кордони?

Спочатку ми були в радянській зоні. А потім ми почули інші голоси, це вже були американці. Ми цьому зраділи. Бо радянських солдатів ми боялися. Вони по трупах ішли.

Ти ще пам’ятаєш радянських і американських солдатів?

Так, ми інколи проходили тими місцями, де селилися радянські війська разом зі своїми машинами. Мою сестру ми тоді обвішували всяким ганчір’ям, щоб вона виглядала старою бабцею, і моя мама теж так робила, а з ними ще були двоє малих дітей, то радянські солдати їх пропускали зрештою.