В общем, моя мать, Ласкова Зинаида Ильинична, родилась 21 августа 1926 года, в семье, будем так говорить, колхозников. У нее было еще 4 брата: дядя Саша, дядя Андрюша, дядя Ваня и самый молодший дядя Витя, и одна сестра тетя Люся. В общем, семья была, как бы, многодетная. Ну, все они трудились, все они занимались хозяйством домашним и это позволяло как-то так благополучно выживать. Родились они и жили в поселке Троицкий (бывшая Гнилозубовка), на бугре над самой речкой Кальмиус. Эта речка была для них, как бы еще одним огородом. Ловили рыбу. Еще мой дедушка и моя мать, в основном ему помогала потому, что браты ходили где-то, работали то по заводам, то по фабрикам, а она ему помогала. Они ловили рыбу, как говорится, вентерями. Сейчас уже эти снасти запретные, а тогда все было можно. Всегда у них была рыба, кто рассказывал, как на чердак залезешь, висела сухая рыба.

У її батьків було хозяйство, город, тому діти ні в чому не нуждались. Більше всього, що запам’яталося з її розповідей про дитинство, то це річка. Усі її добрі спогади були пов’язані з цією річкою. Як вона з батьком, з братами, ще до війни, рибалили, як купалися…  Добре, щасливе дитинство.

Добре. А як вона навчалась в школі? Та яка у неї була освіта?

Я не можу сказати, як вона навчалась в школі, мови про це як би не було. Але знаючи нашу маму та бабусю, це дуже світла та розумна голова. Навіть до сьогодення, вона померла за три дні до 90-річчя, це була світла голова, яка пам’ятала й німецькі пісні й вірші, й приказки… в общем, пам’ять була відмінна. Тому, думаю, що навчалася вона добре. Після школи вона пішла вчитися в школу ФЗУ (тоді так називалася) при швейній фабриці.

Чи щось вона розповідала про Голодомор 1932-1933 року?

Ну дуже, як вона розповіда, не зачепив їх. Однак їй тоді було, ну 1926-го року… 6 років. Добре пам’ятала, що в них була корова й о це дякуючи, що хозяйство було свое, то одне, а друге ─ вона каже, що правильно десь пам’ятник тюльке встановили, каже: “О, це заслужено!”. Тому що благодаря тюльке люди виживали й вижили.

А які саме у Вас були емоції, коли вона розповідала про Голодомор, як вони виживали?

Які емоції? Діти, діти, усіх жалко. Раділа, що наша мама ни голодна, ни холодна була, але скільки ж людей, дітей, каже: “по сусідам, прийдуть хоч жменьку творогу дам, у нас же свіжий сир був, а дитина запихує в рот. Тількі плакати й усе.”

Що сталося із прабабусею під час Другої світової війни? Як вона опинилась у Німеччині?

Коли до Маріуполя зайшли німецькі війська, фашистське, її, 16-ти річну дівчину, забрали до Германии, угнали. Визли, як ми читаємо книжки, читаємо газети, журнали, як воно було раньше. І ось вона підтвердила, що так і було: заганяли як скотиняк у вагони й везли, везли. Хто помер – викинули по дорозі, а хто доїхав, той доїхав. Спочатку її привезли до якогось заводу, я не знаю точно, але каже, що великий такий. Поселили їх у бараках, і вона вийшла туди на работу три дні, по-моему.  А на четвертий день вечером прийшли о ці байєр, як мама казала. Її вибрали і ще двох дівчат. Одна була з Польші, друга ─ з Словенії… не дуже пам’ятаю. І привезли їх на хутір, але хутір, не як у нашій уяві, 2-3 хатинки, а можно сказати маленьке містечко. У цих хозяєвів було своє кафе чи таверня. Мама та ці дві дівчини готували, убирали, обслуговували, а більшість було мирне населення, прийшли, то пива попити, таке вот … військ там не було, війська не стояли. І відношення дуже людяне, дуже. Мама після війни, десь у 80-их, написала листа туди. Їй відповів син господарів, їх вже не було на світі, запрошував у гості.

Може вона розповідала історії про повсякденне, як вони святкували свята у Німеччині?

Ні, на счет цього не було й речи. Її свята були ─ готувати, прибирати, подавати.

Коли вона розповідала історію, які у Вас були емоції?

16-ти річна дічинка, яку забрали від мами з татом й закинули десь за тридев’ятеро земель, жалко було.

Що найбільше запам’яталося із розповідей прабабусі?

Я бабусю знала останні 45 років, як ми одружилися з її сином.  Усі 45 років, кожна її розповідь була, як нова. Вона шось, у неї в пам’яти щось випливе, ми як ото сядемо, як маленькі діти біля бабуські, хоча дорослі всі, слухали з відкритим ротом. Як вона розповідала про визволення, це зараз сиджу. А у мене мурахи по кожі. Зайшли наші війська і казали їй йдіть туди, там військові штаби. Каже: “Ми прийшли, а вони нам кажуть: Хто ви такі? Готувати вмієте? До офіцерської столової, їсти готувати.” Зараз вспомнила, мороз по коже, как она рассказывала… не помню какой именно лагерь, но их везли и была остановка где-то возле пунктов сборов, и подбирали из этих лагерей, кого не убили. Каже: “Хай Бог милує, таке бачити. Там таке страшне, що ми не знали, як їх притулити, щоб вони не поламались. Їсти їм не дозволяли. Нам пайки видали, а вони сидять. А ми не можемо їсти, бо їм нельзя було, кишки могли завернуться.

А які історії може їй розповідали ті полонені, які разом із нею їхали?

Расказувала, як знущалися, як вбивали тисячами…

Якщо б у Вас був один предмет, що асоціювався із прабабусею, що саме це було б?

Протягом 45-ти років мої дити, онуки, діти старшого сина, родина дочки, усі ми приходили тричі на рік, це як закон, на День народження бабусі, 8 березня й Різдво. Збиралися усією сім’єю, до 20-ти людей. Усі були накормлені, напоїні та щасливі, бо у нас була наша мама… Багато, як господиня, вона отримала у Німеччині. Коронное блюдо її було – риба, відварена у спеціях, з маринованим лучком, і сама пікантність. Для цього салату бралися тільки щічкі судака… там о такі во… Це дуже смачно й дуже красиво. Ще вона привезла, я би сказала, це – культуру поведінки. Це потрібно було бачити та знати нашу бабушку Зину, щоб зрозуміти, що не одна освіта, ніяка специфична робота не дадуть звання інтилегентної людини. Саме інтелегентом лично я та хто її знав считали. Це інтелегентна, культурна, мила, добра, чесна людина.